Передумови проголошення Руської автокефалії та історичний підтекст щодо цієї канонічної норми

«Коли Церква вживає слово «руський», вона має на увазі не лише росіян за національністю, а й українців, і білорусів, бо ці три народи вийшли з одного кореня – Київської Русі. Неповторні храми і монастирі, що світло красуються над руськими просторами, потьмянілі від часу ікони майстрів Київської Русі і твори сучасних іконописців – усе це створено натхненням нашого народу, що живиться від невичерпних джерел небесних…» (1).

Філарет (Денисенко)

Обставини, за яких Руська Православна Церква отримала автокефалію, на превеликий жаль, і сьогодні, як і в минулому, залишаються швидше темою для політичних спекуляцій, чим для виваженого аналізу. Цим самим дана тематика являється «наріжним каменем» звинувачень в адрес РПЦ, а конкретніше – Української Православної Церкви, від розкольницьких структур: УПЦ КП та УАПЦ. Причому абсолютно не звертають увагу на той факт, що на відміну від ситуації, в якій отримали свою самостійність чи то Болгарська, Румунська чи Сербська Церкви, Російська Церква стала автокефальною не через бажання «самостійності» як такого, але заради бажання зберегти вірність Православ`ю.

Після подій зі смертю митрополита Київського і всієї Русі Герасима, вбитого за наказом великого князя Свидригайла Ольгердовича, в Константинополь був відправлений, для поставлення на Російську митрополію, єпископ Рязанський Іона. Цей приїзд датують кінцем 1436 року чи самим початком 1437 року. Але до того часу Патріарх Константинопольський Йосиф ІІ уже поставив на Київський митрополичий престол грека Ісидора. Проте Іоні пообіцяли, що після Ісидора саме він очолить митрополію Київську, тому на Русь він відправився в якості єпископа Рязанського. Правду кажучи московський князь Василій ІІ не зовсім був задоволений поставленням Ісидора і навіть думав, щоби прогнати його, та задля миру церковного визнав його призначення митрополитом Руської Церкви. В даному випадку візантійці уже мали чітке розуміння того, аби поставити на Русь свою людину, яка була б абсолютно лояльна політиці Константинополя, адже уже зовсім ясно греки розуміли, що «унія» – єдиний можливий вихід для Візантії.

Сам стан Константинопольської імперії був доволі складним в середині ХV століття: розміри були зменшені до околиць Константинополя і Фессалонік, Морейського деспотата на Пелопоннесі і невеличких островів у Мраморному й Егейському морях. В столиці Візантії царювала вражаюча бідність. Населення зменшилось у декілька разів порівняно з часами розквіту, цілі квартали великого міста лежали в руїнах і пустках. Фактично не було війська, а відповідно, не було кому і захищати кордони імперії. Імператори до того часу уже давно визнавали себе васалами османських султанів – наближався кінець великої тисячолітньої імперії.

Влітку 1422 року султан Мурад ІІ вперше оточив Константинополь. Турки штурмували місто, однак візантійці його відбили з великими втратами. Місто врятувало лише те, що Мурад зупинив наступ через міжусобиці в своєму таборі. Власне, військова агресія османів у напрямку Заходу була стратегією, на якій була побудована їхня військова держава. При цьому сила турків у рази перевищувала міць і спроможність Візантійської імперії. Московська Русь, яка в той час змушена боротися проти Литви і Орди, домогаючи Візантії матеріально, не могла їй надати військової допомоги. Греки сподівалися отримати її від Заходу, аргументуючи це тим, що католицький світ не буде байдуже ставитися до долі колись Єдиної Церкви.

В 1424-25 рр. імператор Іоан VIII здійснив вояж по Західній Європі: у Венецію, Мілан та Рим. Скрізь він хотів отримати підтримку. Він також вперше налагодив контакти з Римською курією, котра обіцяла допомогти грекам. У басилевса склалося враження, що союз із Заходом буде можливий при умові відновлення єдинства між Католицькою і Православними Церквами. Йому, як і іншим представникам аристократії Візантії, здавалося, що західні країни під патронатом Римського престолу зможуть організувати черговий хрестовий похід проти османів, і, таким чином, імперія ромеїв буде врятована. Однак, як показувала попередня практика спілкування з Римом (в тому числі Ліонська унія 1274 року), завоювати папську підтримку православні греки могли лише однією ціною – підкорившись понтифіку і, таким чином, визнати його главенство в Церкві. Однак реалії того періоду уже були дещо іншими: такий масштабний проект як «хрестовий похід» варіації ХІ – ХІІІ століття був просто неможливий. Європейці ХV століття стали більш прагматичними, і ідея релігійної війни їх уже не цікавила – просто ніхто уже не хотів вмирати за мало кому відому могутню імперію ромеїв. Тим паче авторитет «Римського престолу» в той час уже впав: це було зумовлено «Авіньйонським полоном» і «Великою схизмою». Понтифіки уже не були спроможні переконати свою паству йти вмирати за далеку Візантію.

Проте візантійська еліта щиро вірила в цей проект: в 1422 році імператор Іоан VIII і патріарх Йосиф направили в Італію ієромонаха Антонія, щоб розпочати переговори.

Новий виток відновлених перемовин відкрився, коли на папський престол зійшов енергійний та ініціативний венеціанець Габріеле Кондульмер, який прийняв ім`я Євгенія ІV. Він став прихильником унії та одразу дав згоду на підготовку собору. Зі своєї сторони, в Константинополі теж активно готувалися, при цьому греки надіялися, що шляхом богословського діалогу зможуть переконати латинян відмовитися від тих догматичних умов, які були неприйнятні з точки зору православних.

Як бачимо, в цих умовах Візантії потрібна була повна солідарність зі своєї сторони, а тому призначення грека Ісидора на Руську митрополію було продуманим зазделегідь. Грецький ієрарх був щиро переконаний в необхідності унії, оскільки вірив, що Захід таким чином надасть військову допомогу. Варто зазначити, що Ісидору, ще до очолення Руської митрополії, був близький західноєвропейський гуманізм. Тобто на одну із самих впливових кафедр Константинопольської Патріархії – Руську митрополію – був поставлений переконаний прихильник союзу із Заходом, що в повній мірі повинно було б забезпечити покірність русичів. Крім того, Ісидор, як один із головних організаторів унії з православної сторони, будучи митрополитом Київським, отримував доволі високий статус на майбутніх переговорах. Перспектива навернути в уніатство не тільки «вмираючу» Візантію, але набираючу могутність Московську Русь, повинна була зробити свій внесок задля успішних перемовин з Римом. Напевно, в цьому аспекті ромеї переслідували ще одну вагому ціль – скористатися для таких масштабних «унійних» проектів грошима з Русі. 

5 вересня 1437 року Ісидор виїхав з Москви на об`єднавчий собор. Митрополита супроводжувала велика свита, в склад якої входила велика кількість священиків та чиновників, в числі котрих був єпископ Суздальський Авраамій. Ісидор виїхав з Москви в Твер, звідки направився у Великий Новгород і далі в Псков: митрополит вирішив дістатися Західної Європи по Балтиці і Північним морем. Усюди його зустрічали з великими почестями. Новгородці взагалі були вражені таким візитом, адже вірили, що Ісидор буде навертати до Православ`я західних християн, і, таким чином, повернули предстоятелю Руської Церкви право звершувати у Новгороді апеляційний суд, чого раніше безуспішно добивалися митрополити Кіпріан та Фотій.

По дорозі Ісидору стало відомо, що папа Євгеній ІV в силу конфлікту з учасниками Базельського собору вирішив перенести його у італійську Ферару. Однак з Ферари засідання перенесли у Флоренцію, де у лютому 1439 року відновилися соборні засідання. Незважаючи на те, що уніатський собор, перш за все, був ініціативою зацікавленого в ньому з політичних мотивів імператора Іоана VIII, який здійснював сильний тиск на грецьке духовенство, в число візантійської делегації входили священнослужителі, котрі досить критично ставилися до унії.

Імператор постарався забезпечити приїзд на собор у Ферару якомога більшого числа прихильників унії з Римом з числа ієрархів та придворних сановників. Вони готові були йти на самі значні поступки Риму в надії, що таким чином зможуть «купити» допомогу Заходу у боротьбі з турками. Саме до цієї групи належали і прихильники унії Ісидор та його однодумець Віссаріон Нікейський. Однак на соборі було і немало тих, хто вважав, що з`єднання Церков можливе лише у тому випадку, якщо між Сходом і Заходом буде досягнуте єдинство у віровченні без будь-яких поступок з православної сторони.. Беззаперечним лідером цієї партії був Марк Євгенік, який незадовго до собору був поставлений на Ефеську митрополію, – один із найбільш авторитетних і освічених візантійських ієрархів того часу.

  1. Слово митрополита Філарета (Денисенка) з нагоди 1000-літнього ювілею Хрещення Київської Русі. – Православний вісник, 1988 р., № 12.

Схожі публікації