Обновленці та Київський Патріархат. Атака клонів

У біології є специфічний термін – філіація, що означає спадкоємний зв’язок між двома явищами. Аналізуючи церковну свідомість «Київського Патріархату», відразу ж помічаєш разючу «філіацію» обновленського розколу, що стався в Руській Православній Церкві на початку XX століття за допомогою більшовиків.

Виникає питання – як трапляється так, що різні в часі люди починають говорити одні й ті ж слова і відтворювати одні й ті ж ідеї. Можливо існує універсальна логіка розколу, певний умонастрій, що породжує бажання руйнувати, утверджувати анархію і свавілля в Церкві? Можливо, всі розкольники, по суті, однакові в своєму способі мислення?

Коли тримаєш в руках пожовклий від часу бюлетень з протоколами засідання обновленського помісного собору 1923 року, розглядаєш шрифт, вчитуєшся в текст, мимоволі переймаєшся духом того часу – тривожним, болісно палким, апокаліптично нетерплячим: «Весь світ до основи ми зруйнуємо, а потім …»

Дух революції і політики, проникаючий в Церкву, викликає її зараження і виникнення «новоутворення», як в медицині називають різні види пухлин. Диякон А. Кураєв влучно помічає, що за своєю суттю рак – це «занадто здорові клітини», занадто егоїстичні, охоплені інстинктом самоствердження за рахунок сусідніх клітин.

Обновленці і є ось таке «новоутворення». Коли читаєш їхні промови, доповіді, висловлювання, то виникає неприємне відчуття театральності, зайвого пафосу і категоричності. Захоплені дифірамби революційної радянської влади, гнівне викриття «контр-революційних елементів», очікування пришестя «раю на землі», свербіж бажання реформувати все і вся. Традиція їм здавалася відсталим та реакційним баластом, який заслуговує бути викинутим на «смітник історії».

Саме тому, теми і риторика засідань обновленського «Помісного Собору РПЦ» досить цікава з точки зору дослідження психології розколу і церковного модернізму. Спробуємо визначити ключові пункти, які пов’язують УПЦ КП з ідеологією обновленства.

Революційний дух і зрощування з політикою держави

У промовах доповідачів обновленського помісного собору часто звучали такі вирази, як: «революційний шлях», «революційні елементи в церкві», «революційна просвіта церковного народу». Протоієрей Володимир Красницький, часто виступаючий на засіданнях собору, писав: «Потрібно з’єднати революцію і релігію, потрібно церковному православному суспільству сприйняти революцію, не порушивши свого православ’я».

На початку собору обновленські лідери захоплено зверталися до революційної влади: «Собор шле і своє вітання верховному вождю робітничо-крест’янской влади В.І.Леніну», «Великий жовтневий переворот державними методами проводить в життя великі початки рівності та праці, наявні і в християнському вченні», «Собор вважає, що кожен чесний громадянин повинен активно стати серед цих борців за людську правду, всіляко проводячи в життя великі початки Жовтневої революції».

Вельми показовим, в цьому контексті, є добровільне заперечення обновленськими лідерами гонінь на Церкву: «”Декрет про відокремлення Церкви від Держави”благо для церкви». У Росії немає гоніння на віру. І ніхто не завадить церкві віддатися чистоті релігійного життя в її надмірній величі», «доповідач категорично відмітає весь наклеп тихоновської зарубіжної преси, яка говорить про гоніння на православну церкву в Радянській Росії».

Відчуваючи кричущу фальшивість цього твердження, «архієпископ» Олександр Введенський намагається виправдати радянську владу необхідністю розправи з «контрреволюцією»: «Доповідач не зараховує анти-релігійну пропаганду до способів і прийомів гоніння на релігію, а вважає звичайною боротьбою, яку в праві вести кожен вільний громадянин вільної країни; якщо, каже він, і трапляється, що церковники потрапляють на лаву підсудних і несуть ту чи іншу кару через суд, то кара ця є лише наслідком їхньої політичної контр-революційної роботи». Нагадаємо, «по суду» десятки і сотні священиків РПЦ заслали в табори і розстріляли.

За прикладом своїх обновленських «вчителів» лідери УПЦ КП заперечують порушення прав віруючих УПЦ і роздратовано засуджують звернення канонічної церкви в міжнародні правозахисні структури.

Як обновленці викривали «тихоновську церкву» за те, що вона не засудила «імперіалістичні сили», душили «молоду революційну Росію», так і Київський Патріархат нападає на УПЦ за відсутність невластивих Церкві політичних заяв із засудженням «країни-агресора».

Для обновленців характерна шизофренічна роздвоєність. З одного боку, вони виступають за розділення політики і Церкви, а з іншого стверджують необхідність повного схвалення курсу і методів влади: «Священний Собор закликає всіх церковних людей кинути всі спроби використати церкву в земних політичних розрахунках. Церква належить Богу і Йому єдиному служити повинна. Контр-революції в церкві не повинно бути місця. Радянська влада не є гонителькою церкви», «Собор звертає увагу, що радянська влада державними методами одна у всьому світі має здійснити ідеали Царства Божого. Тому кожен віруючий церковник не тільки повинен бути чесним громадянином, але і всіляко боротися разом з Радянською владою за здійснення на землі ідеалів Царства Божого».

На адресу УПЦ часто звучать звинувачення в «політичному Православ’ї» і у відсутності співчуття «революційним» перетворенням в суспільстві. Під цим приводом виправдовується будь-яка дискримінація щодо УПЦ та її вірних. Дивним чином обвинувачі УПЦ не бачать, що саме вони стверджують «політичне православ’я» і недемократичність. Тільки замість «Радянського союзу» цього разу фігурує «Євросоюз».

Негативне ставлення до канонів

У бюлетені обновленського собору зафіксовано виступ «архієпископа» Олександра Введенського: «Він категорично протестує проти непорушності канонів і вважає за необхідне влити в богослужіння церкви новий струмінь творчості. Над усе для обновленської церкви повинні бути слова євангелія, а не канони, написані часом малограмотними богословами».

У 2008 році в Київському Патріархаті видали т.зв. «Історико-канонічну декларацію УПЦ КП», в якій зробили спробу обґрунтувати розкол з богословської точки зору. У своїй декларації КП порівнює канони зі старозавітним Законом, а бажання суворо дотримуватися канонів називає «фарисейством». Самі канони Київський Патріархат представляє чимось негативним і вимушеним, посилаючись при цьому на праці російського філософа Володимира Соловйова. Таким чином, розуміння розкольниками співвідношення внутрішнього життя Церкви і канонів наближається до протестантських зразків протиставлення «віри» та «релігії».

У коментарях прихильників Філарета часто можна побачити висловлювання, що «канони – справа рук людських», тому вони мають нібито відносне значення і їх можна порушувати в ім’я суб’єктивно зрозумілого блага і «любові». Улюблена фраза Філарета – «Дух дихає, де хоче», яку він протиставляє необхідності канонів і церковних правил.

Такий підхід відображає нерозуміння розкольниками того, що саме канони покликані позначити кордон між гріховним способом життя і дорогою спасіння, віри і справжньої любові. Право визначати міру строгості застосування канонів належить виключно повноті Православ’я. У цьому контексті можна вказати на те, що абсолютна більшість Помісних Православних Церков неодноразово висловлювались на підтримку канонічної УПЦ і виступали із засудженням дій «філаретівців». Виходить, що Філарет і його адепти вважають, що повнота Православ’я помиляється, і тільки в Київському Патріархаті залишилося справжнє розуміння Церкви і Православ’я. Небажання прислухатися до Церкви викриває розкольників в непомірній гордині і завзятості в своїй помилці. Як тут не згадати слова Феофана Затворника: «Найзліший з усіх духів – дух впертості. Це справжній сатанинський дух».

Модернізація церковних традицій

А) Чернецтво

Лідер обновленців Олександр Введенський з презирством висловлювався про «чернечі ідеології, що панувала в церкві протягом цілих тисячоліть». Всі церковні модерністи, як можна помітити, ставляьбся до чернецтва з погано прихованою ворожістю, відчуваючи в ньому перешкоду своєму «творчому пориву» і «вільному духу».

На порядку денному собору 1923 року, зокрема, розглядалися питання закриття монастирів, «другошлюббя священства» і дозволу єпископам одружуватися. Ймовірно «патріарх» Філарет дуже шкодував про те, що подібних норм не було в УПЦ, коли він жив разом під одним дахом з Євгенією Петрівною Родіонової. У такому випадку йому не треба було б приховувати цей факт або виправдовуватися.

Справи з чернечим інститутом в Київському Патріархаті йдуть дуже погано. За більш ніж 20 років в УПЦ КП не набралося значної кількості ченців, щоб оживити життя монастирів. За статистикою – в Українській Православній Церкві налічується 4869 ченців, в той час як у Київського патріархату – 221! Дух модернізму і одержимості політикою вбиває в УПЦ КП інтерес до чернечого життя, де немає місця політичному інтересу.

Б) Мова Богослужіння

Однією з ознак «модернізму» є різко негативне ставлення до традиційних мов Богослужіння, зокрема до церковнослов’янської мови, і бажання повністю вилучити їх з церковного вжитку. У цьому аспекті нескладно помітити дивну ворожість представників УПЦ КП до церковнослов’янської мови і заяви в дусі «повернення до церковнослов’янської мови не буде».

«Струмінь творчості в богослужінні», про яку говорив Введенський, щедро «окропила» богослужбові тексти, які Київський Патріархат використовував в україномовному варіанті. Навряд чи він відповідав богословським і філологічним стандартам. Щоб читачі розуміли, що виданий недавно повний переклад Біблії на татарську мову зайняв в РПЦ 23 роки! У комісію з перекладу входили безліч вчених і богословів, які довгий час готували цей переклад. Але ж крім Біблії є безліч богослужбових текстів, на переклад яких необхідно затратити чимало часу.

В) Духовні «ноу-хау»

Останні «ноу-хау» деяких священиків Київського патріархату – дозвіл «ловити покемонів» в храмі і надання «духовних» інтернет-послуг, – досить показові тенденції морального розвитку цієї квазі-релігійної організації. Прихильники УПЦ КП, ділячись своїми враженнями, наголошують на тому, що в їх храми можна прийти «в шортах» і з непокритою головою, і це буде вважатися нормальним. Церковне оздоблення деяких храмів Київського патріархату шокує кількістю державної символіки і етнічного антуражу (рушники) замість традиційних фресок на стінах. Замість молитовного ходу Хресні ходи перетворюються в політичні мітинги з партійними прапорами та народними піснями.

Постскриптум

Як бачимо, Київський Патріархат виявився «гідним» продовжувачем справи обновленців в знищенні Церкви і православного Віддання. «Ракова пухлина» обновленства все ще мучить Церковний організм, підриваючи його сили та імунітет. Одним з методів боротьби з цією хворобою може стати, перш за все, правильна діагностика – усвідомлення природи хвороби і її особливостей. Тільки після цього можна буде зупинити її поширення, а з часом позбутися її повністю.

ВАДИМ ЗАДОРОЖНИЙ