Недотомос: що вирішила Константинопольська церква та чим це може обернутись для України?

11 жовтня митрополит Галльський Еммануїл оголосив довгоочікуване рішення Синоду Константинопольської православної церкви з «українського питання».

На рішення це в Україні очікували з завмиранням серця: одні з надією, інші з острахом. Припускалося, що буде навіть проголошена автокефалія УПЦ – фактична легітимація т.зв. Української православної церкви Київського патріархату.

Цього не сталося, і, як ми побачимо далі, і не могло статися. Однак ухвалені рішення можуть мати найважливіше значення для церковного життя православної України.

Формально Синод Константинопольської церкви виніс п’ять постанов. Перша з них є декларативною (Константинопольський патріархат підтвердив раніше ухвалене рішення про поступове встановлення автокефалії Української православної церкви). Остання має «загальногуманітарний» характер та закликає віруючих і владу утриматись від церковних захоплень та решти насильницьких дій. Істотними ж та значимими є три.

По-перше, Синод постановив відновити ставропігію Константинопольського патріархату в Києві, «котра існувала тут завжди». У церковному праві ставропігією називається стан підпорядкування тієї чи іншої церковної одиниці напряму вищій церковній інстанції в обхід місцевої церковної влади. Наприклад, Введенський ставропігіальний чоловічий монастир Оптіна Пустинь у Калузькій області підпорядкований не Калузькій єпархії Руської православної церкви, а напряму Патріарху Московському.

По-друге, Синод скасував рішення Константинопольської церкви 1686 року про підпорядкування Київської митрополії Руській православній церкві.

По-третє, відновив у канонічних правах позбавлених сану та анафемованих рішенням собору Руської православної церкви главу самопроголошеного Київського патріархату Філарета (Денисенка) та предстоятеля Української автокефальної православної церкви Макарія (Малетича). Щоправда, у якому саме статусі вони відновлені, поки незрозуміло.

Ключовим значенням серед цих рішень володіє, звісно, питання про Київську митрополію Константинопольського патріархату. Щоб зрозуміти, нам слід трохи заглибитись в історію.

Київська митрополія: історія питання

Що ж таке Київська митрополія Константинопольського патріархату? По суті, у різні періоди під цим словосполученням приховувались зовсім різні поняття.

Київська митрополія у складі Константинопольського патріархату під час Хрещення Русі у 988 році. Пізніше їй були підпорядковані всі широкі території, на котрі православ’я візантійського зразка розповсюдилось з Києва, включно з землями Великого князівства Литовського.

У середині ХІІІ століття більша частина земель Київської Русі була захоплена монголами. Київ був кілька разів спалений, пограбований та занепав. Митрополича кафедра перебралась до Володимира. Територія Київської митрополії стала розділеною на три частини: більша частка, включно з центром митрополії, Київ, перебувала у складі Золотої Орди, решта належала Галицько-Волинському князівству та Великому князівству Литовському.

У відповідності до змінених реалій, на початку XVI століття Константинопольський патріархат вирішує реформувати митрополію. З її складу вилучають галицько-волинські та литовські землі зі створенням Галицької та Литовської митрополії. Церковний устрій влаштовується згідно з політичною ситуацією.

Однак політика знову ламає церковні кордони: у першій половині XIV століття Литва відбиває в Золотої Орди західні та центральні території сучасної України, включно з Києвом. Галицько-Волинське князівство припиняє існування, його території ділять між собою Польща і та ж сама Литва. Територія «урізаної» півстоліття тому Київської митрополії знов опиняється розділеною між двома державами, причому місто, котре є історичним центром митрополії, знаходиться в одній, а фактична резиденція митрополита – в іншій. Москва і Вільна, звісно, хочуть бачити на чолі нової структури своїх священиків, через що виникають непорозуміння та конфлікти, котрі до пори до часу нівелюються завдяки незаперечному авторитету Константинопольського патріархату.

Однак у першій половині XV століття авторитет Константинопольської церкви стрімко падає разом з остаточним занепадом Візантії. У надії заручитись допомогою заходу проти стрімко наступаючих турків, Константинополь погоджується визнати верховенство католицької церкви у рамках т.зв. Флорентійської унії. В інших православних церквах це сприймають як зраду та впадіння у єресь. Київського митрополита, котрий унію підписав, після повернення до Москви заарештовують, позбавляють чину та виганяють.

Прийняти нового патріарха від Константинополя, що «впав до латинської єресі», руські православні для себе можливим не вважають і в 1448 році обирають нового митрополита з числа руських священиків – Іону. Константинопольський патріархат його не визнає та призначає на Київську митрополію власного главу. Однак боротись з самоуправством Москви всерйоз у Києва немає сил. Тут йде запекла внутрішня боротьба між уніатами та православними, а з півдня стрімко наступають турки-османи. У 1453 році османська держава захоплює Константинополь, і константинопольським ієрархам стає геть не до Москви. Не протестує і Велике князівство Литовське, котре також переживає не найкращі часи, та до того ж у 1449 році укладає з Москвою Вічний мир.

До 1456 року, коли Константинопольська церква більш чи менш опритомнює після зрозумілого гармидеру, тут остаточно утверджуються православні противники унії. Церковне спілкування з Москвою відновлюється. Прийняті у смутний час нововведення визнаються «заднім числом».

У 1458 році Константинопольська церква знов реформує Київську митрополію у відповідності до нових політичних реалій. Узаконюється відділення Московської митрополії, а розташовані на території Великого князівства Литовського діоцези Київської, Галицької та Литовської митрополій об’єднуються у нову одиницю – митрополію Київську та Литовську, що включала у себе центр та захід сучасної України, а також частину земель сучасних Польщі та Білорусі. При цьому обидві митрополії залишаються у лоні Константинопольської церкви –  до 1588 року, коли патріарх Ієремія ІІ дарував Московській митрополії автокефалію, самочинно здійснивши хіротонію першого патріарха Московського і всієї Русі.

Київська митрополія, котра залишається у відомстві Константинопольської церкви, переживає тяжкі часи. Влада Литви, а потім Речі Посполитої усіма силами намагається змусити тутешніх священиків прийняти унію. У 1595 році більша частина єпископів дає свою згоду на таке об’єднання на Брестському соборі. Незгідних єпископів просто відлучають. Київська митрополія ліквідовується за подальшою непотрібністю. Тих, хто лишився вірним православ’ю, держава репресує. Їх, серед решти, звинувачують у шпіонажі на Туреччину – нічого не нагадує?

Однак Річ Посполита поступово старішає, а на її південно-східних межах набирає сил запорізьке козацтво. Козаки фанатично підтримують православ’я та стають його головними захисниками. У 1620 році запорізький гетьман Сагайдачний запрошує до Києва Єрусалимського патріарха, котрий самочинно оголошує відновлення єпархії та звершує рукоположення нового митрополита. Польська влада біситься, однак масштабних репресій не застосовує: сили козаків потрібні Речі Посполитій для наростаючої війни з Туреччиною. Однак фактично Київський митрополит має вплив лише на територіях, котрі контролює Запорізька Січ. На решті ж територій митрополії триває посилене окатоличення та репресії проти православних.

Після повстання Богдана Хмельницького у 1648 році та Русько-польської війни, котра слідувала за ним у 1654-1667 роках, значна частина території Київської митрополії Константинопольського патріархату переходить під контроль Москви.

Церковна архітектура знов перестає відповідати політичній: на території однієї держави співіснують структури двох різних патріархатів. Константинопольська церква погоджується передати Київську митрополію Москві у 1686 році – саме це рішення і оспорює нині патріарх Варфоломій. Історія Київської митрополії Константинопольського патріархату на цьому завершується.

З кінця XVII та до початку ХХ століття Київська митрополія є лише однією з митрополій Руської православної церкви, котра, до речі, бурхливо розвивається разом з російською державою, проникаючи до Північного Причорномор’я, країн Балтії та у Середню Азію. Множаться численні діоцези: так, на території сучасної східної України створюється Катеринославська єпархія, після приєднання Криму – Таврійська, з розвитком чорноморських міст виділяється Херсонська, з підкоренням Бессарабії – Кишинівська. Всі ці церковні структури створює вже безпосередньо Руська православна церква. Ані Константинопольський патріархат, ані Київська митрополія стосунку до них не мають – так само, як не мають вони його, до прикладу, до Ташкентської або Талліннської єпархій.

Після краху Російської імперії та утворення СРСР структура Руської православної церкви проходить крізь істотні зміни. Зокрема, у 1921 році всі діоцези, котрі знаходяться на території України, підпорядковуються Українському екзархату Руської православної церкви на чолі з Київським митрополитом. Український екзархат стає першою з часів монголо-татарського ярма структурою, у рамках котрої Київ стає столицею всього православ’я на території сучасної України.

З розпадом СРСР та здобуттям Україною незалежності починаються розмови про необхідність надання незалежності від Москви й Українському екзархату. У 1990 році Архієрейський Собор Руської православної церкви надає Українській православній церкві автокефалію – право на дуже широке самоуправління, включно з можливістю самостійно обирати собі главу, створювати й ліквідовувати єпархії тощо. Фактично, Московський патріархат зберігає лише символічний, церемоніальний вплив на українську церкву. Однак тодішньому главі цієї церкви, Філарету, котрий раніше балотувався на посаду руського патріарха, але програв ці вибори, цього замало. Він оголошує про цілковите відділення Української православної церкви від Руської зі встановленням Київського патріархату, а себе оголошує патріархом Київським. У відповідь Українська православна церква вивергає його з посту глави, а пізніше на соборі Руської православної церкви на нього накладають анафему. Жодна православна церква світу не визнає канонічності Київського патріархату. Так виникає основна лінія українського церковного розколу.

Так що ж вирішила Константинопольська церква?

Тепер нам стає зрозуміліше, що ж вирішили константинопольські ієрархи. Визнаючи незаконним рішення про передачу Київської митрополії Руській православній церкві, вони фактично роблять заявку на відновлення її у тому вигляді, у котрому вона існувала з 1458 по 1686 роки. До чого призведе це рішення? Спробуємо розібратися.

По-перше і найголовніше, про жодну легітимізацію УПЦ КП не йдеться, і більше того, йтися не може навіть теоретично. Справа у тому, що УПЦ КП фактично позиціонує себе спадкоємицею Українського екзархату Московського патріархату, котрий відділився від материнської церкви, так би мовити, явочним порядком. Але якщо буде вирішено, що Руська православна церква весь цей час незаконно керувала Київською митрополією, то й рішення її включити до складу екзархату на правах головуючої також буде незаконним. Фактично, в цьому випадку потрібно виділити з загальної території Української православної церкви Київську митрополію з керованими нею на 1686 рік єпархіями. А інші діоцези )наприклад, та сама Одеська або виділена зі складу Білгородської у 1799 році Харківська) «за справедливістю» мають бути повернені Руській православній церкві. Щодо УПЦ КП, то з визнанням незаконності екзархату ця структура втрачає навіть ті слабкі натяки на легітимність, які в неї є.

В теорії, звісно, храми, приходи та діоцези УПЦ КП можуть доєднатись до Київської митрополії Константинопольського патріархату, коли і якщо така буде створена. Константинопольський патріарх або поставлений ним митрополит зможуть потім рукопокладати єпископів та священиків від імені Константинопольської церкви, відновлюючи їхній канонічний зв’язок з православ’ям – принаймні, Константинопольським. І більше того: у майбутньому Константинопольська церква має право надати своїй Київській митрополії автокефалію – аж до благословення Київського патріарха.

Але все це матиме значення лише для приходів, котрі знаходитимуться на території, що відносилась до Київського патріархату станом на 1686 рік. З представництвами УПЦ КП в Одеській, Миколаївській, Кіровоградській або Харківській областях це вже не спрацює. Канонічні правила напряму забороняють представникам одного діоцезу рукополагати священиків на території іншого. І взагалі, жоден священик Константинопольського патріархату (хоч Київської, хоч будь-якої іншої єпархії) за церковними правилами не має права служити на території Руського патріархату без запрошення.

З іншого боку, представники Української православної церкви Московського патріархату опиняться у схожому становищі на «Константинопольській» території. З точки зору Києва і Стамбулу, їхнє служіння і навіть саме перебування там буде протирічити тим же канонічним правилам, що може бути використане для силового захоплення церков, вигнання священиків і тому подібних дій.

Помітно ускладнює ситуацію і рішення Синоду Константинопольського патріархату повернути до лона церкви Філарета і Макарія. Згідно з Четвертим канонічним правилом, реабілітувати позбавленого сану священика може лише той Собор, котрий це зробив – і більше жоден інший. Більше того, будь-хто, хто вступить в церковне спілкування з таким священиком до його покаяння та прощення своєю рідною церквою, також належить анафемі. Іншими словами, Руська православна церква не тільки має, але й повинна накласти анафему на патріарха Варфоломія та членів його Синоду, що призведе до розколу не тільки на українському, а й на загальноправославному рівні.

Таким чином, якщо програма, перші кроки у рамках котрої 11 жовтня зробив Синод Константинопольської церкви, буде втілена у життя, то це не ліквідує, а лише поглибить і ускладнить церковний розкол на Україні. На щастя, нічого безповоротного поки що не відбулось.

Так, передача Київської митрополії Московському патріархату визнана незаконною. Однак фактичного відновлення Київської митрополії Константинопольського патріархату поки що не відбулось: це станеться тоді, коли зі Стамбулу буде благословенний новий глава митрополії та рукоположені єпископи та клірики. І зовсім не обов’язково, що, сказавши «А», Стамбул найближчим часом скаже «Б»: «продовжувати надавати Україні автокефалію» теоретично можна необмежено довго.

При цьому пропрезидентські ЗМІ та блогери вже толкують заяви Константинопольського патріархату як «виконання Порошенком історичної місії з отримання автокефалії для Української церкви». тобто, «перемога», заради котрої і затівалась вся ця історія, досягнена, і далі форсувати розвиток подій, може, й не потрібно.

І це, можливо, буде не найгіршим варіантом розвитку подій. Адже корені обговорюваних проблем і застосовані у суперечках аргументи вже присипав столітній пил. А от кров, котра може пролитись на Україні у зв’язку з розвитком ситуації, буде цілком свіжою.

«Таймер»

Схожі публікації