Митрополит Олександр Драбинко і РПЦ: як це було

Напевно, більшість громадян України (віруючих або ні) зараз спостерігають за доволі жвавою дискусією в українському Православ`ї. Майже щодня ми споглядаємо у соціальних мережах, в ефірах телевізійних на баталії щодо дарування «томосу про автокефалію». До цієї ініціативи підключилися і деякі «патріотичні діячі» Української Православної Церкви. Напевно, було б правильно для громадськості дізнатися більше в цій площині, а саме – як і що говорили ці ієрархи лише декілька років тому. Історія циклічна, а тому існує велика ймовірність того, що через деякий проміжок часу ці ж єпископи будуть прихильниками уже чогось іншого, що стоятиме на порядку денному. Чи дійсно ці особи є відданими Церкві, чи чомусь іншому? Судіть самі.

Про візит Святішого патріарха Кирила: О визите Святейшего Патриарха Кирилла: «Візит Першосвятителя Руської Церкви показав Церкві та суспільству, яким має бути Православ’я ХХІ століття. Відкритість, динамічність, орієнтація на місію, дар живого слова – всі ці риси роблять Святішого Патріарха унікальним явищем не тільки у рамках Руської Церкви, але і всього сучасного Православ’я. Від найперших днів свого візиту в Україну Святіший Патріарх засвідчив, що він готовий до відвертого діалогу по найскладніших та драматичних проблемах, котрі хвилюють сьогодні українське суспільство. Патріарх не боїться діалогу. Не боїться його, оскільки покладається не на свої виняткові здібності, а на Бога. «Я буду говорити те, що Бог покладе мені на серце, а ви судіть самі, але судіть неупереджено», – сказав на початку свого виступу в прямому ефірі телеканалу «Інтер» Святіший. І в цьому постійному відсиланні до Бога, у цій увазі до Божого слова і полягає головний секрет успіху проповіді Святішого. Патріарх не боїться слухати Бога і не боїться промовляти Його Слово на загал. І цим його проповідь приваблює мільйони православних християн по всьому світу…» (1).

Про легалізацію церковного розколу в Україні: «Таким чином, Константинополь виявився сьогодні в дуже непростій ситуації. Погодитися на те, щоб цю юрисдикцію в Україні очолив колишній митрополит Філарет, значить грубо порушити канонічні і моральні норми, втратити обличчя в православному світі. Адже Філарет був і залишається для світового Православ’я символом розколу. Відсторонити його від влади теж не є можливим, оскільки його вплив на створену ним структуру «Київського патріархату» значний. Крім того, ми повинні чітко розуміти, що головною проблемою Константинополя після гіпотетичного входження в його юрисдикцію УПЦ КП і УАПЦ буде не облаштування церковного життя в Україні, а глобальний розподіл в православному світі, оскільки Московський Патріархат неодноразово давав зрозуміти: відразу ж після прийняття односторонніх і канонічно невиправданих рішень по Україні Московський Патріарх розірве молитовне і євхаристичне спілкування з Константинополем. Однак Московський Патріархат був і залишається однією з найбільш численних Церков православного світу, що динамічно розвиваються. І йти на глобальний конфлікт з ним заради туманних перспектив створення власної структури в Україні Константинополь, думаю, не готовий. (2).

Про Константинопольський Патріархат: «Представники державної влади України помилково вважають, що Московський Патріархат керується геополітичною, а Константинопольський – церковною доцільністю. Життя складніше за ті схеми, під які ми намагаємося її підігнати, й історичний аналіз свідчить, що мотивація дій керівництва Помісних Церков завжди обумовлена ​​комплексом причин, які можна зрозуміти лише виходячи з конкретної історичної ситуації. Константинопольський Патріархат сьогодні переживає дуже непростий період у своєму розвитку. І на даному етапі, з точки зору церковних інтересів самого Константинополя, доцільним було б не надання Українській Церкві автокефального статусу, а перебування її в складі Константинопольського Патріархату. Константинополь вже має ряд «союзницьких» Помісних Церков. Зокрема, такими є сьогодні Православна Церква в Албанії, Греції, Румунії. Чи варто йти на жорсткий і масштабний конфлікт з Москвою, щоб придбати ще одного потенційного союзника в православному світі? Не думаю, що це Константинополю доцільно. Швидше, така конфронтація, з точки зору Константинополя, може бути виправданою тільки в тому випадку, якщо в середньостроковій перспективі розглядати Українську Церкву як невід’ємну частину Константинопольського Патріархату». (3).

Про Київський Патріарший Престол: «Ваше Блаженство, благословіть деяке доповнення. Власне кажучи, Київського Патріаршого Престолу ніколи не було в Україні. Був лише Предстоятельський Престол Київського митрополита, і коли Петро Ратнівський у XIV столітті заїхав до розореного Києва, він тут уже нічого не знайшов. Тоді він поїхав до Володимира на Клязьмі, а звідти до Москви. Якщо знову колись складуться такі політичні обставини, чому б знову не переїхати з Москви до Києва? Мабуть, не треба ділити той соціокультурний простір слов`янської ментальності Русі, яку називають Святою, а варто розглядати її як єдине ціле і, виходячи з обставин історичних, все ж таки не дробити те, що є, а повертатися до коренів». (4)

Про покаяння розкольників перед Константинопольським Патріархатом: «Уявіть собі таку картину. Хтось підняв руку на матір. І за це його було позбавлено спілкування з усією родиною. Минув час, і ця людина стомилася жити на самоті. І вирішила перепросити за свій вчинок …у дядька. Скажіть, будь ласка, чи може родина прийняти таке «покаяння» й запросити назад такого «родича»? Покаяння – не політична або дипломатична формальність, це – таїнство. А профанація таїнства не призведе до головного: зміни образу буття з егоїстичного на церковний. А отже, навіть якщо примарні  геополітичні стратегії тимчасово затьмарять еклезіологічну свідомість Константинополя, і там погодяться на озвучений вами варіант «покаяння», нічого не зміниться. Розкол між канонічною УПЦ і неканонічними церковними групами в Україні залишиться таким саме гострим і драматичним. Крім того, Константинополь інтегрує до свого складу некеровану церковну групу, і таким чином, на своєму канонічному полі закладе «міну уповільненої дії». Розкол не можна вилікувати механічно. Потрібні радикальні зміни в церковній свідомості, зміна розуму. І саме в цьому головна проблема». (5).

В контексті комісії Міжсоборної присутності по протидії церковним розколам: «Чому ж так важливо чітко сформулювати саме богословське бачення проблеми? І ми самі, і наші брати, що відокремилися, повинні чітко розуміти, що єдиним способом лікування поділу є повернення до церковного Передання. Ми не можемо діяти свавільно – на свій власний розсуд. Такі, що не вкорінені в церковній традиції і богословському баченні Церкви, дії можуть тільки ще більше ускладнити проблему. Ми не можемо і не повинні підміняти богословський погляд «політичною доцільністю», яка б церковна партія не намагалася до нього вдатися. У Церкви є одна легітимна мова – мова богослов’я та пастирства. Що ж стосується мов політології та соціології, то вони, безумовно, мають право на існування в суспільстві, але їм не місце в Церкві. «Політичною доцільністю» виправдовували свій розкол його творці в 1992 році. І цією ж «доцільністю» сьогодні виправдовують своє ригористичне ставлення до тих, хто від’єднався, деякі клірики та віруючі нашої Церкви, що засуджував під час свого останнього приїзду до Києва Святіший Патріарх Кирил. Але цей шлях веде в нікуди. Політична аргументація розділяє. Об’єднання ж стане можливим тільки тоді, коли ми повернемося до рідної для Церкви мови – мови богослов’я та молитви». (6).

  1. «Православная Украина открывает своего патриарха», Архиепископ Александр (Драбинко), «Бог. Человек. Церковь», Киев, 2012 г.
  2. За офіційними інтернет-матеріалами УПЦ («Испытание на зрелость», єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр, 10.12.2012)
  3. Там же.
  4.  Церковна православна газета, №3(229), лютий 2009).
  5. Церковна православна газета №1213 (214-215), червень-липень 2008).
  6. http://raskolam.net/два-олександри-або-історія-про-трост/

    Підготував Марк Авраменко

Схожі публікації