Митрополит Олександр (Драбинко) про подолання розколу – погляд з минулго (Частина 2)

Вашій увазі друга частина інтерв’ю митрополита Олександра (Драбинко) «Церковну єдність в Україні необхідно вимолити та вистраждати»


– Але ж з самого початку головним гаслом «альтернативного православ’я» в Україні стала повна церковна незалежність або автокефалія. Більш того, в 1992 р, тобто шістнадцять років тому, представниками автокефального руху був самопроголешений «Київський Патріархат». У той же час проект, про який Ви говорите, передбачає лише фактичне перепідпорядкування частини Української Церкви Константинополю.

– Повторюся, що наша Церква не має ніякого відношення до розробки цього плану, тому дане питання, по суті, потрібно переадресувати тим, хто був причетний до його появи на світ. Звичайно ж, настільки легка відмова від ідеї автокефалії не може не викликати здивування. Адже цій ідеї не шістнадцять років. На цій же ідейній основі створювалася УАПЦ в 1921 році. Однак, наскільки я розумію, входження до складу Константинопольського Патріархату розглядається представниками влади і «альтернативних» церковних груп як тимчасова міра. Але де гарантії? Наскільки відомо, «константинопольський проект» передбачав кілька етапів. На першому з них планувалося, що входження до складу Константинопольського Патріархату додасть УПЦ КП і УАПЦ канонічний статус, оскільки під омофором Патріарха Варфоломія ці церковні групи будуть визнані світовим православ’ям, так би мовити, автоматично – як невід’ємна частина Константинопольської Церкви. Другий етап передбачав консолідацію в рамках української константинопольської юрисдикції більшості православних парафій. Третій – дарування Українській Церкві автокефалії через видання спеціального Томосу (Благословенної Грамоти) Константинопольським Патріархом.

– Наскільки реалістичним здається Вам такий проект?

– Він взагалі не здається мені реалістичним. Не випадково, що сьогодні цей проект залишився нереалізованим. Як, власне, і багато інших проектів, які передбачають вирішення проблеми розділення Українського Православ’я революційним шляхом, ігноруючи волю церковної більшості. Я утримаюся від канонічного аналізу цього проекту. Однак зауважу, що з точки зору прагматики він не витримує критики, оскільки не враховує кількох чинників. По-перше, світове Православ’я не готове сьогодні визнати Україну канонічною територією Константинопольського Патріархату. Отже, і прийняття під юрисдикцію Константинополя УПЦ КП і УАПЦ не було б сприйнято в православному світі однозначно і одностайно як захід, спрямований на подолання розколу в Українському Православ’ї. Дії Константинополя гіпотетично підтримали б лише ті Помісні Церкви, які сьогодні однозначно на нього орієнтовані.

У той же час, найвпливовіший в православному світі Московський Патріархат не визнав би законності такого канонічної міри, вбачаючи в ній прояв гегемоністичних тенденцій Константинополя. Виник би фактичний розкол у світовому Православ’ї. У той же час, більш ніж сумнівно, що в умовах жорсткого протистояння між Москвою і Константинополем натхненникам та організаторам такого проекту вдалося б консолідувати в новій юрисдикції більшість православних парафій. Разом з тим, наскільки це можна зрозуміти з висловлювань експертів, Константинополь чітко заявив представникам української влади, що для надання Українській Церкві автокефалії необхідно, щоб нова юрисдикція об’єднала в собі церковну більшість. А виходячи з хаосу, який коїться в «автокефальних» структурах, можна впевнено сказати, що про згоду і єдність серед їх же табору ще довго не буде йти мови. Навіть якщо гіпотетично уявити, що Константинополь включить до свого складу претендентів на легітимізацію, то тут же, впевнений, з’являться нові розкольники, незадоволені політикою керівництва. Адже розкольницький образ мислення зживається церковним покаянням, а не політично мотивованими об’єднаннями.

– А ви не припускаєте, що українська влада могла б чинити на церковні структури певний тиск з метою такої консолідації?

– Віруючі не люблять, коли на Церкву тиснуть. Тиск, особливо грубий, тільки консолідує Церкву. Тиск, можливо, нерідко чиниться на центральний апарат Церкви. Але з 1992 року, коли українська держава вперше вдалася до тиску на Церкву, ми звикли до нього, знаючи, що влада приходить та йде, а Церква залишається. Крім того, зауважу: в умовах існуючої в Україні жорсткої політичної конкуренції такий крок був би тотожний політичному самогубству. Якщо такий тиск буде виходити від команди чинного Президента, то цим відразу ж скористається команда чинного прем’єра. А навіть якщо ці дві політичні сили об’єднаються, то залишається ще Партія регіонів, що представляє Схід і Південь України, яка зацікавлена ​​в критиці своїх політичних опонентів.

– І все ж, як будуть розвиватися події, якщо в Україні буде реалізований так званий «естонський сценарій»?

– Перш ніж говорити про такий сценарій, необхідно реально уявити собі українську ситуацію. Автокефальний рух сьогодні представлено двома церковними групами. Це УПЦ КП, до складу якої входить близько трьох тисяч священнослужителів, і УАПЦ, в якій близько семисот священнослужителів. Цифри вражаючі. Але як можна об’єднати ці дві структури в одну, до того ж канонічно визнану світовим Православ’ям? Об’єктивно для реалізації «естонського варіанту» в Україні Константинополю необхідні мінімальні стартові умови. Це згода колишнього митрополита Філарета піти з поста глави створеної ним структури і наявність альтернативної фігури церковного лідера автокефального руху. Однак, очевидно, нинішній глава УПЦ КП не має ні найменшого бажання «йти на спокій», вважаючи, що аналогічних йому за впливом і досвідом фігур в «альтернативному» Українському Православ’ї немає. Крім того, необхідно, щоб фігура нового лідера автокефального руху влаштовувала як керівництво УПЦ КП, так і керівництво УАПЦ. Так званий «патріарх» Філарет нікуди не збирається зі своєї посади. Він уже навіть і не говорить про необхідність визнання його «патріархом» світовим Православ’ям і задоволений тим, що має, сліпо вірячи псевдосоцопитуванням, проведеним на замовлення для формування громадської думки …

Таким чином, Константинополь виявився сьогодні в дуже непростій ситуації. Погодитися на те, щоб цю юрисдикцію в Україні очолив колишній митрополит Філарет, значить грубо порушити канонічні і моральні норми, втратити обличчя в православному світі. Адже Філарет був і залишається для світового Православ’я символом розколу. Відсторонити його від влади теж не є можливим, оскільки його вплив на створену ним структуру «Київського Патріархату» значний. Крім того, ми повинні чітко розуміти, що головною проблемою Константинополя після гіпотетичного входження в його юрисдикцію УПЦ КП і УАПЦ буде не облаштування церковного життя в Україні, а глобальний розподіл в православному світі, оскільки Московський Патріархат неодноразово давав зрозуміти: відразу ж після прийняття односторонніх і канонічно невиправданих рішень по Україні Московський Патріарх розірве молитовне і євхаристичне спілкування з Константинополем. Однак Московський Патріархат був і залишається однією з найбільш численних Церков православного світу, що динамічно розвиваються. І йти на глобальний конфлікт з ним заради туманних перспектив створення власної структури в Україні Константинополь, думаю, не готовий.

Представники державної влади України помилково вважають, що Московський Патріархат керується геополітичною, а Константинопольський – церковною доцільністю. Життя складніше за ті схеми, під які ми намагаємося її підігнати, й історичний аналіз свідчить, що мотивація дій керівництва Помісних Церков завжди обумовлена ​​комплексом причин, які можна зрозуміти лише виходячи з конкретної історичної ситуації. Константинопольський Патріархат сьогодні переживає дуже непростий період у своєму розвитку. І на даному етапі, з точки зору церковних інтересів самого Константинополя, доцільним було б не надання Українській Церкві автокефального статусу, а перебування її в складі Константинопольського Патріархату. Константинополь вже має ряд «союзницьких» Помісних Церков. Зокрема, такими є сьогодні Православна Церква в Албанії, Греції, Румунії. Чи варто йти на жорсткий і масштабний конфлікт з Москвою, щоб придбати ще одного потенційного союзника в православному світі? Не думаю, що це Константинополю доцільно. Швидше, така конфронтація, з точки зору Константинополя, може бути виправданою тільки в тому випадку, якщо в середньостроковій перспективі розглядати Українську Церкву як невід’ємну частину Константинопольського Патріархату.

– Чи може Українська Православна Церква виробити альтернативну «естонському варіанту» модель подолання розколу?

– Альтернативою такого революційного сценарію є сценарій еволюційний, який передбачає, що вихід з кризової ситуації повинен бути знайдений самою Українською Церквою, без втручання держави. Наша Церква відчуває свою відповідальність не тільки за тих, хто перебуває в її межах, а й за тих, хто від неї відокремився. Нами ведеться діалог з представниками УАПЦ. Розглядалася також можливість діалогу з УПЦ КП. Однак, як уже говорилося в одній з наших минулих бесід, діалог не повинен розвиватися лише в офіційному ключі. Необхідні й неофіційні зустрічі – на рівні священнослужителів і мирян обох конфесій. Діалог не може дати негайний результат. Це довга й серйозна праця.

Церковну єдність в Україні необхідно вимолити й вистраждати. Але ця праця є благословенною, адже вона може призвести не до тієї або іншої «моделі подолання розколу», а до церковної єдності, яка є такою бажаною. Єдності, яка б дозволила нам причащатися з однієї Чаші й належати до єдиної Церкви. Для подолання розколу необхідні систематичні зусилля з боку керівництва самих розкольницьких юрисдикцій, особливо, потрібна їх активність у діалозі з Українською Православною Церквою. Московський Патріархат, Константинопольський Патріархат, все світове Православ’я могли б дієво допомогти подолати розкол. Але людські зусилля, спрямовані на досягнення єдності, будуть здійснені благодаттю Божою тільки тоді, коли від політичної точки зору всі учасники діалогу перейдуть на позиції розуму церковного. Адже ми бажаємо не перемоги, а повернення братів. Чекаємо, що й ті, що пішли в розкол, будуть бажати не перемоги, а заповіданої Богом церковної єдності.

За офіційними інтернет-матеріалами УПЦ («Испытание на зрелость», єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр, 10.12.2012)

Схожі публікації