Керуючий справами УПЦ митрополит Бориспільський і Броварський Антоній (Паканич) в інтерв’ю для порталу «Православне життя» розповів, як реагувати на кризову ситуацію в світовому Православ’ї і визнання ПЦУ деякими Помісними Церквами.

Владика пояснив: «З земної точки зору ситуація дійсно критична: на наших очах намагаються легалізувати розкольницьке угруповання. І в цій підступній витівці, на превеликий жаль, беруть участь наші брати з Помісних Церков. Ми є свідками впровадження нових принципів еклезіології, яких Православна Церква ще не знала.

Папство в будь-яких видах чуже православній свідомості. Крім того, такий тиск на православних ієрархів з боку владних структур різних держав важко пригадати. Наче всі відразу забули, що свобода віросповідання і невтручання держави в релігійні справи є одними з основних принципів демократії. Хоча тут ми маємо справу не з забудькуватістю, а з подвійними стандартами: сильний «має право» диктувати свою волю слабшим і залежним. Православну Церкву намагаються втягнути в свої великі геополітичні плани. І хтось із наших православних братів сприйняв цю політичну логіку в ушкоду збереженню єдності Вселенського Православ’я. В результаті, для багатьох руйнується загальне уявлення про правду, істину».

Але це, за його словами, погляд людський, приземлений: «Є інше бачення – євангельське. Згадаймо історію зі смоковницею, яку прокляв Христос по дорозі в Єрусалим: “А вранці, до міста вертаючись, Він зголоднів і, побачивши при дорозі одну смоковницю, і до неї прийшов, нічого не знайшовши на ній, крім листя самого, Він каже: Нехай не буде ж надалі від тебе плоду повік. І смоковниця швидко всохла” (Мф. 21:18 19). На смоковниці не було плодів, вона була порожня, марна і тільки вводила в оману подорожніх своєю красою.

Щось подібне, судячи з усього, відбувається і в церковному житті: зовнішня благоліпність, красиві і солодкі слова деяких служителів приховували під собою відсутність духовних плодів, головним з яких є непохитна любов до Христа.

Прокляття смоковниці символізує відкидання Христом тих, хто відкидає Його. Він і понині зустрічає на своєму шляху безплідні смоковниці, прикриті листям зовнішнього формального благочестя, а не внутрішнього, серцевого каяття, які він викриває і відсікає від Себе: «Не кожен, хто каже до Мені:” Господи! Господи! “, увійде в Царство Небесне, але виконуючий волю Отця Мого Небесного» (Мф. 7:21)».

Він прокоментував думку деяких віруючих. Які вважають, що «світ валиться»: «Якщо світ людини в основі своїй має віру в Христа і покірність Його волі і заповідям, то він ні в якому разі зруйнуватися не може. Він не те що на століття, він – навіки.

Руйнування світу свідчить про те, що не на тих цінностях цей світ побудований. Потрібно чесно собі в такому разі зізнатися, що Христос не є центром нашого життя, Йому немає в ній відповідного місця, можливо, десь в куточку і відведено місце, так, для проформи.

В цілому дана ситуація – перевірка всім нам. Вона демонструє, що кожен з нас побудував: будинок на камені, подібно до людини розумної, що слухає слова Спасителя і виконує їх, тому ніякі вітри і бурі не зруйнують його будинок, або будинок на піску, подібно до того чоловіка необачного, хто слухає слова Христа, але не виконує їх, і його будинок при першому ж пориві вітру і повені буде зруйнований. Так що в будь-якій кризовій ситуації є свої позитивні сторони. Церква самоочищається».

Говорячи про те, як слід ставитися до тих, хто примкнув до розкольників, владика підкреслив, що ставлення має бути християнським: «Ви думаєте, що людина, яка зрадила Христа, Церкву, людей, які йому довіряли, добре і мирно себе почуває? Сумніваюся. Думаю, свою Голгофу (муки совісті) багато хто з них проходять у всій повноті. Будемо молитися, щоб Господь вивів заблудлих до світла.

Ті, хто пішов на такий проступок або піде, під тиском або з власної волі, вже покарали себе, відрізавши себе від Бога і Його милостей. А це найжахливіші покарання і доля. Нам же потрібно тільки пошкодувати цих нещасних безумців. «Ворожнеча і злопам’ятність знищують благодать Божу в людині», – говорив прп. Ніл Мироточивий.

На жаль, багато хто не знає церковної історії. Багато обізнані про Церкву в основному з адаптованих житій святих. У їхньому уявленні існує сусальна картинка про Церкву і Її життя.

Але це далеко не вся історія. Протягом всього існування Церкви була велика кількість складних і навіть критичних ситуацій, в тому числі і схизми між різними Церквами. Минав не один рік, а часом десятиліття, століття, перш ніж криза була подолана. Ми хочемо, щоб все відбувалося так, як ми хочемо, тут і зараз, але все залежить не від нашого бажання, а від Господа і Його волі.

Всі випробування потрібні нам, нашій душі в першу чергу. Вони завжди є перевіркою на людяність, вірність, чесність, мужність. Не варто чекати швидких рішень, не потрібно рубати з плеча. Багато різних людей трудиться на ниві церковної дипломатії, і складно собі навіть уявити, яких зусиль все це коштує. Легко критикувати і звинувачувати інших, важче набратися терпіння і працювати зі своїми недоліками і гріхами.

Важливо усвідомити: сьогоднішня боротьба ведеться на духовному рівні, а не на політичному. І ця боротьба з дияволом, який спокушає простих людей і Патріархів. Деякі програють в цій битві. Викривати зло потрібно і називати речі своїми іменами потрібно, але не менш необхідно боротися зі злом в собі і не судити, не розібравшись до кінця в предметі.

Потрібно йти за Христом, об’єднуватися у Христі. “Не захоплюйся загальним потоком, але йди по вузькій стезі слідом за святими отцями”, – радив свт. Ігнатій Брянчанінов.

Христос – вищий Путівник життя. Варто займатися внутрішнім самовихованням, не будувати ілюзій щодо інших людей, більше занурюватися в себе, досліджувати свою душу, тоді менше буде хворобливих розчарувань. Сказано: «всяка людина говорить неправду!», Отже, справедливості потрібно шукати тільки у Бога, а не в людях. Будь-яка людина слабка і спокушається навіть на найвищій мірі духовного розвитку.

Блаженніший Митрополит Онуфрій практично в кожному своєму інтерв’ю радить віруючим йти у внутрішню пустелю. Коли ми звільняємо душу від духовних хвороб, вона стає духовною пустелею. І туди людина повинна сходити розумом своїм: хоч і не завжди там жити, але час від часу туди заходити і творити молитву, там примирятися з Богом, там просити благодать, щоб Господь дав силу любити ближніх, навіть своїх ворогів і ненависників. Це дуже важлива і цінна духовна порада. Якщо ми, християни, не навчимося внутрішньо дистанціюватися від світу, не будемо надавати перевагу Божественному, а не людському, не вибудуємо своїх особистих відносин з Богом, то світ нас поглине зі своїми пристрастями і новинами».