Метаморфози Георгія Коваленка

Добре відомий в Україні Протоієрей Георгій Коваленко в роки предстоятельства митрополита Володимира виконув обов`язки офіційного прес-аташе Київської митрополії. Практично усі вітчизняні, та й не тільки, ЗМІ брали неодноразово в отця Георгія інтерв`ю, в яких він тлумачив офіційну позицію Церкви та Предстоятеля.

Нажаль тепер позиція отця Георгія є діаметрально протилежною тій, якою він володів у попердні роки. Заради того, аби відчути різницю, пропонуємо ознайомитися з деякими висловлювання протоієрея Коваленка тих часів.

Про урочисті заходи з нагоди Хрещення Київської Русі та участі у них православних лідерів: «На разі існує дві програми святкувань – державна і церковна. Коли йде мова про участь Святішого Патріарха Кирила, то мається на увазі програма церковна або церковно-державна, якщо в ній братимуть участь представники держави.

Чомусь усі дуже швидко забули, що коли ми святкували 1020-ліття Хрещення Русі-України, до нас приїжджав Святіший Вселенський Патріарх Варфоломій, вимоги якого були ті ж, що й у Патріарха Кирила. Він теж не співслужив, не зустрічався з главою УПЦ-КП. Натомість говорив про необхідність відновлення єдності українського православ’я. Тобто, про те ж, про що вже 20 років говорить Блаженніший Митрополит Володимир.

Тому немає позиції Москви. Є позиція Вселенської Православної Церкви. І Її певна суворість – чергове нагадування суспільству і «розкольникам» про необхідність вирішити цю проблему. Бо коли ми почнемо вже просто зустрічатися, не співслужачи, не маючи єдності церковної, літургійної, євхаристійної, то тоді УПЦ-КП буде вже іншою Церквою, неправославною. А до тих пір, поки ми нагадуємо, що це – «розкольники», вважаємо їх своїми і чекаємо на повернення.

Гадаю, представникам УПЦ-КП не цю інформаційну хвилю треба було здіймати, мовляв, Патріарх Кирил обурений участю в урочистостях Патріарха Філарета… Може, навпаки потрібно зробити українському суспільству ювілейний подарунок – повернутися до єдиної Церкви. Хоча б зробити певні кроки назустріч».

Про відмінність УПЦ та Київського патріархату, та про кроки подолання розколу: «Вони мають бути церковними — в площині канонічній. Коли взяти катехізис Православної Церкви, який повинен читати кожен православний, то там написано, що єдність Церкви визначається єдністю віри, таїнств та ієрархії. На сьогодні в УПЦ з УПЦ-КП є тільки єдність віри. (Але й тут виникає питання, адже ми віримо в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву). Єдності таїнств немає через відсутність євхаристійно-літургійного спілкування. Врешті, немає єдності ієрархії, бо Вселенська Православна Церква не визнає ієрархії УПЦ-КП.

Отож, чим більше церковного буде в усіх нас, тим більше шансів до церковного об’єднання. А то часто лунають заклики до об’єднання на кшталт державно-політичного.

Церква покликана говорити про вічне. Вона у світі, проте не від нього. Так, ми – громадяни України. Маємо свою політичну позицію. Але як священик вважаю, що її треба висловлювати лише в кабінці для таємного голосування. Все-таки люди нас мають бачити не заполітизованими, а заангажованими Євангелієм. І що більше в нас буде євангельського, а не політичного, то швидше буде відновлено єдність українського Православ’я».

Про невизнання УГКЦ таїнств Київського Патріархату: «Я пам’ятаю відповідь глави УГКЦ на це. Вона якраз була в дусі відповіді іншій конфесії. Блаженніший Святослав (Шевчук) посилається на певні документи РКЦ, які визначають ставлення до таїнств поза межами єдності з Римо-Католицькою Церквою. У нас теж є загальноцерковний документ про ставлення до інославія. Однак до сьогодні ми ще вважаємо «розкольників» своїми.

Інакше кажучи, ми ж не відмовляємо римо- чи греко-католикам називатися християнами. Вони собі живуть власним життям, зокрема літургійним. Але якщо «розкольники» себе називають православними, то не можуть від нас вимагати ставлення до них як до інославних. Ми не ставимося до УПЦ-КП як до чужих. Ми відчуваємо біль розколу. Цим, напевно, і зумовлена наша різкість.

Очевидно, складно склеїти чашку, котра вже розбилася. Однак можливо – не людськими зусиллями, а з Божою допомогою. Але це вимагає певного смирення з обох боків. А також щирого бажання єдності, котре б перевершувало власні інтереси і всі земні проблеми, що нас розділяють».

Церква і держава: « Ми завжди молимося за державу і народ. Православна Церква це має у своєму вченні. Зокрема, у вченні про симфонію. Церква вбачає ідеал у тому, щоб держава співпрацювала з нею. Перша – займається насущними проблемами людей, друга – їхніми душами. Держава захищає своїх громадян, зокрема й Церкву, натомість Церква молиться за державу і допомагає їй. Я обмалював ідеальний варіант, який ніколи не було досягнуто. Але й Господь не обіцяв нам Царства Небесного на землі.

Під час цього Великого посту я багато слухав Святе Письмо в машині, стоячи в київських заторах. Особливо мене торкнулася Книга пророка Єремії. Читаючи її, можна провести чимало паралелей із нашою історією. Навіть напряму з Голодомором. Вона також навчає. Пророк навіть говорить про те, щоб люди змирялися з державними поразками і взяттям у полон. Потім через те смирення Бог їх визволить.

Все-таки існує біблійне ставлення до життя. І якщо воно поєднується зі щирим патріотизмом, це – основа для буття держави, народу, людини та їх майбутнього.

Священномученик Володимир, Київський Митрополит, перший новомученик ХХ століття нашої Церкви, казав, що любов до рідного краю не має бути в нас сильнішою за любов до Бога. Водночас, наш патріотизм має базуватися на пошані до патріотизму іншого. Бо іноді намагаються привити любов до країни через ненависть до когось.

Я нещодавно розмірковував над словом «друг». Етимологічно це означає – другий (інший), а також – дорогий (любий). Тобто, любий інший. Треба любити інших, як самих себе. Це, звісно, не класична, а християнська етимологія». (Надія Тисячна, «День»).

Про політичні погляди, церковний розкол та поділ суспільства: «Я б не оцінював ситуацію в категоріях війни або поділу. Ті, хто шукає єдності, завжди її знаходять, незалежно від того, де проходить межа. Не проблема Церкви – проводити або ліквідовувати державні кордони. Нехай цим займаються політики, державні діячі, а наша справа – проповідувати Христа. Часто саме політика заважає проповіді. Я маю на увазі навіть не державну політику, а політику в наших головах. Треба звільнятися від політизованого мислення і вже у всякому разі не привносити його в церковну огорожу».

«Церковний розкол в Україні – політичний проект, який буде існувати, поки на нього буде політичне замовлення. Багато тем про Церкви, які піднімаються світськими ЗМІ, також навіяні політикою. Нам треба ламати стереотипи, вчитися і на політичні виклики не відповідати політичною мовою».

«Якщо людина у всьому хоче бачити політику, пришиє її і до будь-якого виступу священика. А хто шукає євангельський сенс, теж його знайде, але важливо, щоб і в наших висловлюваннях цей сенс був присутній. Довго час я вважав, що священики можуть висловлювати свою політичну позиції тільки на кухнях та в кабінках для голосування. Тепер моя позиція трошки змінилася – навіть на кухні не треба, тільки в кабінці для голосування».

Мені здається, це принципово для священнослужителя. Приходять вибори – треба згадати слова Спасителя «кесареве кесарю, а Боже Богові» (Мф., 22, 21) і після літургії – адже вибори зазвичай у неділю – сходити проголосувати. Але не треба в храмі Божому агітувати за когось із кандидатів, вирішувати політичні питання і надавати доленосне значення виборам, які проходять досить часто. Не потрібно сакралізувати політичний процес. Думаю, Церква буде жити при будь-якій владі, при будь-якому режимі, і не наша справа ці режими міняти».

«… Велика наша біда – розкол. Але я вважаю, що й по відношенню до розкольників доречнішим є не бойовий настрій, а біль від розділення. Такі проблеми в один день не вирішуються. Весь час говорять про необхідність покаяння розкольників, але ж суть покаяння в зміні розуму. Це може статися поступово, а наше завдання – помічати паростки християнського життя серед розкольників і навіть, можливо, свідчити про помічене.

Ну, а оскільки розкол має політичну основу, треба і на неї вказувати розкольникам, закликаючи їх відмовитися від політики. А віру людини я б оцінював не по її приналежності до конфесії або юрисдикції, а згідно справ та світогляду. Розколу 25 років, унії чотириста, поділу з Західною Церквою – тисяча. Люди не винні, що народилися і виховані у відмінних від нашої традиції».

Про діалог з розкольниками: «Напевно, для офіційного діалогу ще не час, але я безпосередньо не відповідаю за це. А якби не було діалогу на особистому рівні, навряд чи хтось із розкольників приніс би покаяння та повернувся в лоно Церкви. Не можна поступатися правилами та канонами Церкви, але будь-якій людині ми повинні виявляти любов».

Схожі публікації