Київський патріархат і Православна церква України: реінкарнація чи нова політична структура?

«Можна сказати, що це звичайна передвиборча технологія. І це буде правдою, бо за Єдину Помісну Церкву виступають 36%…»

Політтехнолог Тарас Березовець

«Весь цей процес зі створення єдиної православної Церкви в Україні був під загрозою зриву. Тому що делегація греків після того, як відвідали Адміністрацію Президента, хотіли залишити територію України. І, як розповів Президент, він доручив закрити аеропорт і не випускати жоден літак…»

«Архієпископ» Київського патріархату Климент Кущ

Аристотель сказав, що «історію не може змінити навіть Бог». Та Патріарх Варфоломій, очевидно, так не вважає, і сумнівне та доволі резонансне рішення щодо історичного акту 1686 року – цьому яскраве підтвердження. Та навіть якщо і мислити категоріями Константинополя про «благо для Церкви, єдність українського православ`я», все одно виходить парадокс: так звану «автокефалію» надають тій же організації, тільки під обгорткою «Православної церкви України».

Недарма свого часу Збігнєв Бзежинський сказав: «Після розпаду Радянського Союзу головною силою на території колишнього СРСР, котру Америці треба всіляко послабляти та руйнувати, є Руська Православна Церква». Тому що таке «Православна церква України» і яка її мета, варто розставити акценти…

Хронологія подій

Вся інтрига з Томосом розпочалася у пасхальні дні квітня 2018 року. Цілком очевидно, що Патріарх Варфоломій знову наступив на ті ж граблі, що і 10 років тому. Але, напевно, у квітні 2018 року все здавалося інакшим. Оточення Патріарха Варфоломія дуже посильно переконувало його у тому, що в Україні є достатня підтримка автокефального руху навіть серед УПЦ. Що десятки правлячих архієреїв разом зі своїми парафіями, монастирями перейдуть у новостворену структуру під патронатом Фанару. Виходила ніби така ефемерна реальність – Україна чекає свого визволителя, Константинопольського Патріарха.

Та подібні лозунги виявилися не те що малореалістичними, вони стали взагалі утопічними. Фактично за півроку Фанар приймає низку шокуючих рішень, як помсту за Критський собор, хоча офіційно це було названо «дорожня карта по Україні»: скасування акту 1686 року, відновлення в ієрархічному статусі лідерів розколу Філарета і Макарія, проведення так званого «об`єднавчого собору». Однак відомо, що не всі ієрархи Константинопольської Церкви підтримують дане рішення, напередодні засідання Синоду від 11 жовтня склад його учасників на Фанарі був змінений, щоб не було протестів.

Серед єпископату цієї ж Константинопольської Церкви лунають і такі думки. Авторитетний богослов та ієрарх митрополит Діоклійский Калліст (Уер) каже наступне: «Хоча я є митрополитом Вселенського Патріархату, я зовсім не згідний з позицією, котру зайняв Патріарх Варфоломій. З усією належною повагою до свого Патріарха я зобов’язаний сказати, що я згідний з висловленою Московським Патріархатом думкою, що Україна відноситься до Руської Церкви. Врешті-решт, Київська митрополія за угодою 1686 року була передана з-під омофору Вселенського Патріархату під омофор Московського Патріархату. Таким чином, протягом 330 років Україна була частиною Руської Церкви. Це, звісно, не буде популярною точкою зору в Константинополі, і я знаю, що його Всесвятість Вселенський Патріарх має іншу думку, але я впевнено вважаю, що з боку Константинопольського Патріарха було нерозумним односторонньо заявити, що угода 1686 року скасована. Це історичний факт: Україна відносилась і відноситься до Руської Церкви. Тому я вважаю помилкою Вселенського Патріарха надавати автокефалію двом розкольницьким єпископам Філарету та Макарію…».

Очікуваний ажіотаж на 15 грудня обернувся «блискучим» провалом грецької сторони, і новообраний «предстоятель» яскраве це ілюструє. Насправді обрання «митрополита» Епіфанія – це один із найгірших варіантів розвитку подій. Погодьтеся, відносини між генерацією автокефалів і єпископами Київського патріархату дуже напружені. По-друге, вже була не одна спроба об`єднання цих структур раніше, однак у них нічого не виходило, і проблемою в усьому ставав Філарет. І ось, нарешті, під час доленосного об`єднання на трон зійшла постать молодого, зовсім недосвідченого ієрарха, як висловився митрополит Софроній (Дмитрук) – «юнака». Чи зуміє він примирити з середині бурхливий та неконтрольований єпископат? Питання відкрите.

Внутрішні процеси ПЦУ

Як зазначив новообраний очільник «митрополит» Епіфаній, до надання томосу в новоствореній структурі не буде ніяких різких рухів та дій. Всі керівні органи будуть сформовані протягом 2-3 місяців після офіційного визнання зі сторони Фанару. Модель, згідно з якою буде регламентуватися «життя» ПЦУ, написана не у Києві, і не українською стороною. Статут підготовлений у Стамбулі і де-юре показує пряму залежність новоствореної структури від Константинополя. На противагу, Українська Православна Церква наділена набагато більш широкими правами та можливостями, ніж ПЦУ.

По-друге, кадровий потенціал. Собор не став «об`єднуючим», він, навпаки, розділив ще гостріше православ`я. Митрополити Симеон Шостацький та Олександр Драбинко залишилися з декількома кліриками: Вінниця майже у повному складі відкинула рішення 15 грудня, і Синод УПЦ призначив нового правлячого ієрарха; парафія на Теремках теж розділилася, і більшість кліриків покинули собор. Про яке представництво УПЦ можна говорити? Об`єдналися дві структури УАПЦ і КП, до яких пристали два амбітні ієрархи, із задекларованими «проукраїнськими» поглядами. Але і це не головне.

Сама підготовча передсоборна процедура вказувала на небажання однієї зі сторін бачити більше представництво від УПЦ. Згадаймо слова Євстратія Зорі про те, що участь у дійстві мають брати лише ті, хто писав звернення до Патріарха Варфоломія. Парадокс – Патріарх Константинопольський пише запрошення усім без винятку ієрархам УПЦ за декілька днів до собору, ні про яку виключну участь підписантів взагалі не йдеться. В даному аспекті висловлювався і «митрополит» Михаїл Зінкевич, вказуючи на те, що більшість від УПЦ обере свого Предстоятеля, і є в цьому небезпека. Тому апріорі представники Київського патріархату ще перед собором не хотіли бачити архієреїв УПЦ, оскільки це їм, звісно, було невигідно. Про який «об`єднуючий» собор ми говоримо?

Щодо самого управління виходить просто канонічний нонсенс: «митрополит» Епіфаній – це своєрідна «королева Великобританії», здійснюватиме представницькі функції, а фактичний модератор – той же Філарет. Цікаво, як це приймуть 17 інших єпископів від колишньої УАПЦ та УПЦ? Можлива ймовірність, що незадоволені вкотре відродять УАПЦ, як це було неодноразово, чи Київський патріархат?   

Легальність і легітимність

Питання про ці два поняття нещодавно порушив отець Кирило (Говорун), де, з його точки зору, легальність – канонічність, власне, присутня у новоствореній структурі, а от над легітимністю – визнанням – варто дуже серйозно попрацювати. На його ж переконання, ПЦУ може і втратити свою канонічність, якщо піде по окресленому шляху своїх керівників – Філарета і команди.

Тому отець Кирило вказує на декілька важливих аспектів функціонування новоствореної структури:

  • ментальність в умовах ізоляції – це доволі притаманна риса для новоствореної спільноти. Власне, база ПЦУ – це кадри УАПЦ і КП, часом вони перебігали один до одного, але філософія там одна і та ж. Протягом останніх двох десятиліть представники розколу заявляли, що їм абсолютно байдуже на точку зору інших Помісних Церков, головне «визнавати самих себе…». Їх не цікавила критика представників  канонічних спільнот, вони не хотіли мислити категоріями «канонічного права», і вони залишилися неконтрольованими у цій площині. Не буде для представників ПЦУ великою трагедією, коли ніхто, крім Константинопольської Церкви, їх і не визнає, оскільки вони не мислять в категоріях відкритості і об`єктивності.
  • заполітизований процес – дещо раніше сам отець Кирило стверджував, що даний процес є складовою політичного прориву «всі ми бачимо, які у нього рейтинги і перспективи (Петра Порошенка – авт.), йому потрібний якийсь прорив перед виборами, у період, коли країна входить до нового електорального циклу…». Нещодавно з`явилася інформація, що Президент з «митрополитом» Епіфанієм відвідає 17 областей України, ну, напевно, чому – всі ми чудово усвідомлюємо. Тому це теж вагомий аргумент у функціонуванні нової так званої православної спільноти – а чи не політичний цей проект? Висновки робіть самі.
  • процеси співіснування – даний аспект вказує на нормальні, християнські відносини між представниками різних юрисдикцій на одній території. Однак що ми бачимо на ділі – законодавчий орган приймає абсолютно антидержавний законопроект, не питаючи мільйонів віруючих цієї релігійної спільноти щодо офіційної назви. Звісно, в законі не вказано, що це Українська Православна Церква, але всі чудово розуміють підтекст і формат даного рішення. Про яке власне мирне співіснування може йти мова? Про яке об`єднання? Невже Патріарх Варфоломій цього не спостерігає…
  • філософія по статуту – нещодавно деякі джерела повідомили, що до 6 січня має пройти зібрання Синоду ПЦУ, на якому мають розглянути ультимативні умови щодо статуту. Фактично представники ПЦУ поставлені в залежність: обрання єпископату, канонізація святих, право апеляції будь-якого клірика, миро, відкриття єпархій – все має погоджуватися на Фанарі. Чи погодяться з таким рішенням? Адже, головний лозунг, зі слів Філарета: «ми маємо бути незалежні як від Москви, так і від Константинополя».

Висновки

Третій президент України Віктор Ющенко, який брав участь в автокефальному процесі 2008 року, нещодавно поділився сокровенним в цьому питанні: «Якщо ви хочете вирішити питання, і про ваші наміри не знають країни ЄС та США, як правило, ви програєте. Світ переповнений цілою низкою балансів, і всі розуміють, що рішення щодо томосу – це не тільки церковне питання, це не означає, що хтось може ухвалити рішення замість Вселенського Патріарха, але коли світова спільнота співпереживає нам, кроки будь-якого Патріарха робляться набагато простіше».

Замовник відомий, мета відома, а висновки дадуть Помісні Православні Церкви. В даному аспекті ключ до вирішення цієї надскладної проблеми перебуває, на мою точку зору, у словах того ж таки владики Калліста (Уера): «Виходом з даної ситуації, можливо, має бути зустріч Глав Православних Церков – не тільки Константинополя і Москви, але й також і решти. Тому що це проблема, котра стосується всіх Православних Церков. Просування уперед має бути тільки через всеправославні дискусії. Можливо, нам знову доведеться скликати Святий і Великий Собор, котрий два роки тому зібрався на Криті…».

МАРК ОБНОРСЬКИЙ

Схожі публікації