Ким і як створювався міф про «боротьбу» Митрополита Володимира (Сабодана) за автокефалію УПЦ

В деяких українських засобах масової інформації ведеться дистанційна дискусія переосмислення «ідеологічної» спадщини покійного Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Володимира (Сабодана), який відійшов у інший світ два роки тому. Зокрема, про нібито сформовану Блаженнішим Володимиром історичну перспективу досягнення Українською Православною церквою статусу Церкви самоглавної (автокефальної) із гарантованим почесним місцем в списку (диптиху) канонічних Православних Автокефальних Помісних Церков.

Серед проповідників про-автокефального розуміння «заповітів» Блаженнішого Володимира помітна постать його колишнього секретаря – митрополита (тоді архієпископа) Олександра Драбинка (нині вікарного архієрея Київської єпархії). За словами останнього, він, митрополит Олександр Драбинко, будучи особистим секретарем Блаженнійшого Володимира (без канонічної санкції Священного Синоду УПЦ – прим.), практично керував всією УПЦ і навіть формував курс УПЦ. І особливо в останні три роки життя тяжко хворого Предстоятеля УПЦ, котрий номінально перебував при владі, як деякі переконані, за наполяганням архієпископа Олександра Драбинка. (У світлі вищесказаного фахівці церковно-канонічного права задають питання: а чи не було нестатутне керування владикою Олександром Драбинком Українською Православною Церквою в затяжний період надважкої хвороби Блаженнішого Митрополита Володимира практичною «узурпацією» канонічної влади останнього?).

«У часи предстоятельського служіння Митрополита (Володимира) я певним чином міг впливати на церковне життя, а, отже, і ніс (і несе?) відповідальність за позицію УПЦ» –характеризував владика Олександр свою спрямовуючу роль в УПЦ при Блаженнішому Митрополиті Володимирі, котрий був знерухомлений через хворобу.

У той період коло неухильно згасаючого Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Володимира, насамперед зусиллями архієпископа Олександра Драбинка, зібралася «перспективна» команда молодих, досить начитаних і, що важливо, ідеологічно правильно налаштованих єреїв УПЦ, у яких, судячи з їхніх публікацій у ЗМІ, другою, якщо не основною, «професією» стала популяризація ідеї автокефалії УПЦ в масах через підвідомчі їм церковні або світські релігієзнавчі ЗМІ, – ідеї, замішаної на бульйоні з софіологічної середньовічної ідеологеми т. зв. києвоцентризму і, як не дивно, бюрократичної практики, запозиченої з засудженого в УПЦ т. зв. «політичного православ’я», – з начотницьким поділом ієрархів УПЦ на «наших» і «чужих».

На контрольованих про-автокефальною ідеологічною командою навколоцерковних порталах стали мусироватись ідеї про «відсталість» старої «радянської» генерації єпископів УПЦ, нібито не здатних у нових історичних умовах до примирення з «братами, що відокремились». Явній чи прихованій критиці, а часом і шельмуванню, піддавалися носії інших поглядів на «вдосконалення» канонічного статусу УПЦ.

Спостерігачі не виключали, що помалу хтось вирішив підготувати церковне суспільство до майбутнього рішучого чищення кадрового складу єпископату УПЦ та до заміни на керівних посадах в УПЦ замість «проросійських» старих кадрів єпископату представниками «перспективного» молодого покоління ієрархів, готових вступити в «діалог» з розкольниками із УПЦ КП, УАПЦ та з іншими українськими релігійними групами.

У руслі заміни старих кадрів деякі з так званих «старих» були відправлені на спокій або видавлені з України, інших переводили за надуманими чи навіть сфабрикованими приводами в єпархії «районного» масштабу, а інших неугодних – у віддалені від столиці області. Кадрова політика (за міркуваннями незалежних спостерігачів) переслідувала мету зміцнення ролі невеликої, але активної та «перспективної» про-автокефальної групи кліриків Київської Митрополії в цілях капітуляційного «патріотичного об’єднання» УПЦ з церковно-політичними організаціями – УПЦ КП та УАПЦ.

Так, на одному з Архієрейських Соборів УПЦ членами ідеологічної команди був запропонований для утвердження проект заснування т. зв. Вищої Церковної Ради УПЦ (ВЦР) з контрольними функціями над єпархіальними правлячими архієреями (!). При цьому у керівництво ВЦР УПЦ планувалося провести священика і мирянина з про-автокефальної групи в УПЦ. Практично в УПЦ готувався адміністративний антистатутний «пререворот»: створення паралельного Священному Синоду УПЦ контролюючого органу протестантсько-пресвітеріанського типу (можливо, на випадок смерті Предстоятеля УПЦ).

Однак проект утворення ВЦР з «контрольним» пунктом соборним розумом Церкви був заблокований (голосами всіх архієреїв УПЦ + голос Блаженнішого Володимира, крім єдиного голосу ієрарха-делегата, імовірно, автора проекту).

Стараннями про-автокефальної групи у Київській Митрополії того періоду, на хвилі політичного гасла лідера одного з розколів – «Незалежній державі – незалежну церкву», у нецерковних ЗМІ формувався ідеологічний міф про нібито рішучу прихильність Блаженнішого Митрополита Володимира «священній» ідеї розриву адміністративно-канонічних відносин самокерованої УПЦ з патріаршою РПЦ, міф, який експлуатується ними і донині. При цьому митрополиту Олександру Драбинку нецерковні ЗМІ встигли присвоїти титул «лідера» нібито потужного про-автокефального ієрархічного руху в УПЦ, якого просто немає.

«Якщо Москва – це Третій Рим, то Київ – це другий Єрусалим, який древніший за північно-білокам’яну столицю!», – така, мабуть, основна теза про-автокефального «політичного православ’я». У руслі цієї схеми ідеологи автокефалії УПЦ просували ідею т. зв. «рівноправного» діалогу» та братання з екстремістами-розкольниками без будь-яких попередніх умов і на тлі триваючих захоплень ними храмів УПЦ. Одночасно робилися спроби дискредитувати першосвятительські візити Святішого Патріарха Кирила до православних віруючих України, які, з подачі «інсайдерів» в межах Київської Митрополії, характеризувалися у деяких ЗМІ як спроби поширення ідей т. зв. «Русского мира Кремля» на Україну, протиставляючи останньому «Світ український» (з медіа-подання голови українців-католиків Верховного архієпископа УГКЦ Святослава Шевчука).

За митрополитом Олександром Драбинком, Блаженніший Володимир нібито наполегливо прагнув до того, щоб УПЦ стала «диптихіальною», тобто автокефальною Церквою, хотів, щоб її нібито «неповноцінний» статус був «вдосконалений» таким чином, щоб вона увійшла в загальноцерковний список (диптих) канонічних Православних Помісних Церков. «Під впливом митрополита Володимира, – заявив митрополит Олександр, – у нас (?) з’явився стійкий вираз – «удосконалення канонічного статусу». Певною мірою цей вираз став синонімом «помісності» або «автокефалії».

«Чи прагнув митрополит Володимир до автокефалії?» – задає собі питання владика Олександр, і сам же собі відповідає: «Звичайно, так. Тому що він розумів історичні тенденції…» (Треба думати, не віроповчальні, а нові політичні реалії: Україна стала незалежною країною). 

Читайте також: Майстер слова. Митрополит Володимир (Сабодан): до питання автокефалії, природи Церкви і місії

Митрополит Олександр Драбинко констатує, що на сьогоднішній день не знає, куди прямує УПЦ, тому що (пряма цитата) «в Київській Митрополії працює нова команда. І хоча я щиро бажаю цій команді успіху, – запевняє владика Олександр, – я сам, і мої давні співпрацівники до неї не належимо». (При цьому владика Олександр містично вірить, що Блаженніший Митрополит Володимир ВЖЕ знаходиться на Небі, і що там він (разом зі святителем Київським Петром Могилою та з іншими святителями) молиться біля Господнього Престолу, але не про спасіння душ своєї колишньої пастви, а за те, щоб Українська Православна Церква… отримала своє логічне і правильне (автокефальне? – прим.) «канонічне оформлення»).

Однак прихильники іншого тлумачення «ідеології» Блаженнішого Митрополита Володимира впевнені, що останній, будучи людиною віруючою і пов’язаною релігійною присягою послуху Патріарху Московському і всієї Русі, як своєму духовному Правителю (Господину) і Отцю, та будучи знавцем православних канонів, ніколи не дозволив би собі розкольницьких дій, подібно до колишнього патріаршого екзарха України Філарета (Денисенка), котрий згодом був зовсім відлучений від спілкування церковного, тобто анафематствуваний за ухилення в розкол.

Серед таких помітна фігура РІДНОГО ПЛЕМІННИКА покійного Блаженнішого Митрополита Володимира, авторитетного і духовно освіченого глави Адміністративного апарату Київської Митрополії УПЦ архімандрита Віктора Коцаби, який, як близька Блаженнішому Володимиру людина, на противагу митрополиту Олександру Драбинку, СТВЕРДЖУЄ:

  • що курс нинішнього Предстоятеля УПЦ, Блаженнішого Митрополита Онуфрія, «на соборність єдиної канонічної Церкви на Україні» повністю відповідає цілеспрямуванням його попередника – Митрополита Володимира (Сабодана);
  • що «нинішній наш Предстоятель (Блаженніший Митрополит Онуфрій) кілька десятиліть знав Блаженнішого Володимира, який з великою повагою ставився до Митрополита Онуфрія як до глибоко духовного і справжнього архіпастиря»;
  • що нині триває спадкоємність (канонічних – прим.) традицій. І що, якщо б у наш час Предстоятелем був Митрополит Володимир, то він би вів Церкву так само, як сьогодні це робить Блаженніший Онуфрій;
  • що Митрополит Київський і всієї України Володимир був суворим наглядачем церковних канонів, за межі яких він ніколи не зміг би переступити;
  • що вірність Православ’ю, вірність канонам Церкви завжди були головними у нього;
  • що «цим же принципам сьогодні твердо слідує Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Онуфрій».

Все це чітко позначив архімандрит Віктор (Коцаба), декларуючи спадкоємність стійкої тенденції збереження канонічного статусу УПЦ Священноначалієм незалежної у своєму самоврядуванні УПЦ.

У світлі сказаного вище, спроби виставити Митрополита Володимира (Сабодана), який пішов шляхом всієї землі на Суд Правди Божої, якимось «автокефальним локомотивом УПЦ», – затія досить сумнівна, непідкріплена чіткими церковно-юридичними канонічними актами.

У цьому ж світлі намір нечисленних прихильників автокефалізації УПЦ перетворити особистість Блаженнішого Митрополита Володимира (Сабодана) в ідеологічний «святий» символ боротьби за автокефалію УПЦ неспроможна, і тому робити цього не варто, бо може породити чимало спокус та випробувань.

«Зараз добиватися автокефалії чи автономії, враховуючи ту суміш (думок) у нас в Україні, важко, небезпечно, я вважаю, що сьогодні – і не потрібно», – заявляв свого часу Блаженніший Митрополит Володимир. За його словами, УПЦ не вважає цю тему забороненою для обговорення, але водночас «Церкву не можна міняти, як ми міняємо наші світські установи», а потрібно ставитись до цього питання з точки зору християнської відповідальності. «Питання автокефалії особливо важливе для західної України, де є своя історія Церкви і Вітчизни. Але треба розуміти, що за цим стоятимуть нові проблеми, ціла низка питань, пов’язаних зі структурою управління, розподілом влади», – попереджав покійний Предстоятель УПЦ.

Блаженніший Митрополит Володимир воістину залишив добрий слід в історії УПЦ: це і боротьба з філаретизмом, і боротьба за конституційну церковну незалежність, це його «сидяча», без зовнішнього епатажу і шуму, боротьба за гідне місце Церкви в українському суспільстві, це праці по становленню Київської Духовної Академії і множенню числа єпархій. Цього переліку заслуг покійного Предстоятеля УПЦ достатньо для позитивної оцінки справжньої «перспективної спадщини» Блаженнішого Володимира для УПЦ – збереження внутрішнього миру, злагоди та канонічної єдності УПЦ з Патріаршою Церквою-Матір’ю при допустимому розходженні думок її ієрархії, кліриків та вірних.

І тому, часом невдалі, «латинствуючі» або «гностичні» юбиляції на адресу покійного Предстоятеля («Господь Іісус Христос довірив Вам Свою Церкву», «Для нас Ви є містичною, незбагненною людським розумом, Його іконою»), або надумані церковно-політичні міфи про нього («Небесний молитовник за автокефалію УПЦ»), – не потрібні, щоб його людський образ – і з сильними, і з слабкими сторонами – залишився у вдячній пам’яті кліриків та мирян УПЦ.

Джерело

Схожі публікації