«Каяття митрополита Антонія (Масендича)» (Частина 1)

Один із учасників так званого Об`єднавчого Собору 1992 року Антоній Масендич є вагомою фігурою в історії «Київського патріархату». Його обширне інтерв`ю 1994 року виданню “Незалежність” відкриває нам деякі невідомі обставини в контексті створення цієї релігійної структури.

«Каяття митрополита Антонія (Масендича)»

– Владико, ви один з батьків-засновників УПЦ-КП. Навколо об’єднання церкви, яке до цього часу багато-хто, в тому числі і Генпрокуратура України, вважають незаконним, ходить багато неприємних чуток …

– Не буду приховувати: мій відхід свого часу з Руської Православної Церкви був продиктований патріотичними прагненнями. Передачі радіостанцій «Свобода» і «Голос Америки» спонукали мене до того, щоб я поїхав в Україну. Ви знаєте мою діяльність того періоду. Я прийшов до Боднарчука, тоді митрополита Іоанна (УАПЦ). Звичайно, у мене було бажання, щоб Православна Церква в Україні стала незалежною. У Боднарчука мене переконали, що єпископські хіротонії його організації – канонічні (з цього приводу я звертався до митрополита Андрея і теперішнього філаретівського єпископа Даниїла). Прийшовши в УАПЦ, я розумів, що нашій церкві доведеться побути в ізоляції, але не сумнівався: з часом Московський Патріархат дасть автокефалію УПЦ, і в Україні буде єдина Православна Церква в союзі з Російською та іншими Помісними Церквами світового православ’я. Хто ж міг припускати, що я стану ворогом тим канонічним священикам, з якими служив десять років, а вони моїми ворогами? Це згодом стало моїм постійним болем.

Завдяки патріарху Мстиславу мені вдалося дуже високо піднятися по ієрархічній драбині в УАПЦ. До речі, я не збирався їхати до Києва, але патріарх сам мене сюди направив.

– Ви стали другою людиною в УАПЦ і, по суті, керували цією церквою в Україні?

– Так. Я думав, що зможу використовувати своє високе положення, щоб зблизитися з законною Православною Церквою і шукати шляхи, якими УАПЦ придбає канонічний статус. І все йшло до того. Але на шляху стояв митрополит Філарет. Він тоді був предстоятелем УПЦ, і ви знаєте його різкі висловлювання проти автокефалії.

Я перебував з візитом в Харкові, коли надійшло повідомлення, що Філарет подав у відставку. Це, звичайно, було радісною подією, я подзвонив до Ради у справах релігій і запитав: пора вже вітати митрополита Володимира (Сабодана)? Передбачалося, що саме він, володіючим великим авторитетом в Православ’ї, очолить Українську Церкву. Однак мені сказали: поки утримайтеся.

Тим часом Філарет, давши обіцянку піти у відставку, після повернення до Києва різко зміни свій курс. До того ж до мене почали доходити чутки, що єпископ нашої церкви Володимир (Романюк) став з’являтися у Філарета. Романюк говорив мені, що обговорював з Філаретом питання зближення позицій наших церков. Однак про об’єднання з Філаретом мови не йшло, оскільки я знав його, ще будучи кліриком РПЦ, членом Помісного Собору, який обрав Патріарха Російської Православної Церкви – Алексія II, і жодних сумнівів щодо Філарета не мав.

Однак події стали стрімко розвиватися. УАПЦ якраз готувалася святкувати другу річницю собору, обравшого патріарха Мстислава. Патріарх, благословивши його проведення, не зміг прибути. На соборі мені були надані повноваження (через відсутність патріарха) приймати рішення на свій розсуд після телефонних консультацій з Мстиславом. Потім несподівано мені зателефонувала референт Філарета і передала прохання про зустріч. Я приїхав. Філарет був у страшному переляку, оскільки священики УПЦ вже приходили приймати резиденцію предстоятеля УПЦ на Пушкінській (цьому тоді перешкодили УНСО та міліція – В. А.). Я сказав Філарету: «Якщо ви не підете, вас покарають, позбавлять сану». Він відмахнувся: вони не посміють цього зробити – оскільки нібито за ним стоїть церква і багато архієpеїв. Потім Київ урочисто зустрічав нового Предстоятеля УПЦ Володимира (Сабодана). Перша його служба була в Києво-Печерській Лаврі, і я, звичайно, пішов на всеношну. Але якийсь монах впізнав мене і накинувся: «Ти розкольник, і нічого тобі тут робити». Мене це дуже зачепило … Після служби я заїхав до Володимирського собору. Він був закритий (філаретівці боялися, що віруючі віддадуть його законній церкві – УПЦ. – В. А.), але служба йшла. Мене зустріли, на подив, радісно. А тут ще філаретівський єпископ Спиридон оголосив: ось, мовляв, москалі все захопили, а тому у нас буде об’єднання з автокефальною церквою, яка прийшла нам на допомогу. Я нічого не зрозумів. Знав, що УНСО встало на захист Філарета, але не розумів, до чого тут УАПЦ. Спиридон повідомив, що вже призначений об’єднавчий собор, і ми будемо разом. Я сказав: «Владико, про що взагалі йдеться, про яке об’єднання? Я – митрополит, керуючий справами УАПЦ, і нічого не знаю». Спиридон відповів, що Володимир (Романюк) вже про все з Філаретом домовився. Але хто такий Романюк? Він всього лише вікарний єпископ і не має права ні з ким домовлятися. Увечері до мене на Трьохсвятительську знову приїхав Спиридон, умовляв зустрітися з Філаретом. Я здався на прохання …

Філарет був схвильований. Я поспівчував: мовляв, шкода розлучатися з грошима, будівлею Екзархату, Володимирським собором. А він відразу до справи: «Якщо перерахую на ваші рахунки гроші Української Православної Церкви, де гарантія, що ви у мене їх не заберете?» (За деякими відомостями – 4  мільярди руб. – В. А.).

Зрозуміло, я всю ніч не спав, намагався зв’язатися з патріархом Мстиславом, щоб дізнатися, як себе вести і що робити? Але ні в канцелярію, ні додому додзвонитися не зміг. Вранці, уявивши, які можуть бути наслідки цієї акції, я поїхав з міста, вирішивши нічого без патріарха не робити. Однак ухилитися вже не вдалося. До мене в кабінет на Трьохсвятительську з’явилася делегація: Павличко, Червоній, Поровський, Скорик, Тернопольський і т. д. Вони відразу оголосили: вам дано завдання скликати об’єднавчий собор УАПЦ. Ви знаєте, які події відбуваються, – треба діяти негайно. Я наполягав: мовляв, не маю права цього робити. «Ви зобов’язані, це розпорядження Президента України», – була відповідь.

– Ви хочете сказати, що ініціатором афери з порятунку Філарета і привласнених їм пожертвувань українського Православ’я був Леонід Кравчук?

– У мене якраз з цього приводу дуже великі сумніви. Вони, мабуть, просто використовували його ім’я. Адже знали, що я не підніму трубку і не подзвоню: Леоніде Макаровичу, так? Звичайно, депутати стверджували, що всі вищі чиновники, які виступають проти Філарета, будуть зміщені зі своїх посад. Дійсно, незабаром «впали» Колесник (його місце зайняв філаретовець Зінченко), Пилипенко (рік тому ця доля спіткала і опротестувавшого об’єднавчий собор Генерального прокурора Шішкіна – В. А.). Крім того, депутати обіцяли, що Президент віддасть нам Софію Київську і все інше, якщо ми приймемо Філарета. Звичайно, Кравчука і Філарета пов’язує 30-річна спільна робота на ідеологічній ниві, кажуть, що у них і дачі по сусідству (я, втім, ніколи не удостоювався честі бути в їх компанії і брати участь в їх довірливих розмовах). І все-таки не думаю, що у Президента однозначне ставлення до УПЦ-КП. На об’єднання я погодився ще і тому, що депутати запевняли: Філарет пробуде в керівництві лише три-чотири місяці, потім його «приберуть зі сцени». Адже об’єднатися з позбавленим сану і викритим в пресі навіть власними дітьми – це ганьба. Сам Філарет говорив, що не претендуватиме на владу в церкві, а значить, перед нами відкривалися можливості переговорів і об’єднання з канонічною Православною Церквою України.

– Вас не здивувало, що серед депутатів-спокусників половина греко-католики? Яке вони мають відношення до Православ’я? Чому вони, скажімо, не досягають об’єднання своєї церкви з римо-католицькою та незалежності від Римського патріархату?

– Мене це, звичайно, насторожило. Я заявив, що маю порадитися з патріархом Мстиславом (адже він не переносить Філарета). Однак Павличко відрізав, що це взагалі не моя турбота: мовляв, з резиденції Президента простіше зідзвонитися з патріархом і все залагодити. Що мені залишалося робити? Я обіцяв депутатам повідомити все єпископам і порадитися. Ні, наполягали вони. Зараз же йдемо до Філарета погоджувати умови об’єднання і так далі. Довелося поїхати. Розмова у Філарета звелася до одного: всі в небезпеці. Митрополит Володимир (Сабодан) збирає в Лаврі собор, після якого все майно перейде до УПЦ. А тому ми зобов’язані випередити їх. Я здивувався: «Адже залишилося три дні. Хто ж за цей час встигне підготувати собор?» – «Скликайте негайно на четвер, а в п’ятницю вже спільне богослужіння в Софії», – такою була відповідь.

Вночі я знову намагався зв’язатися з патріархом і навіть відправив йому факс, але відповіді не було. Потім зідзвонився з владикою Андрієм Івано-Франківським (керівником найбільшої єпархії УАПЦ). Розповів, що нам обіцяють Софію та інше, просив поради. Якби Андрій не підтримав, то я б не ризикнув скликати архієреїв. Але він сказав, що патріарх за океаном, а нам, мабуть, треба прислухатися до того, що говорять депутати. Я обдзвонив єпископів, викликав негайно до Києва. Однак про мету не повідомив.

Вони з’їхалися в четвер вранці (за винятком Петра Львівського – він хворів – і Василя Тернопільського). Прибули й депутати: крім уже знайомої компанії, прийшов Зінченко, а також Віктор Бурлаков з Руху, який зараз очолює щось в СБУ (генерал, начальник управління «Т», потім заступник голови Служби безпеки України – В.А.). Я поінформував єпископів, але тут раптом піднімається Андрій Івано-Франківський і без натяків заявляє, що ні на яке об’єднання не піде. На «бунтівника», звичайно, відразу накинулися Лариса Скорик, Романюк: ти, мовляв, зрадник, агент Москви і т. д. Але загрози не подіяли: троє єпископів – Андрій, Антоній (Фіалко) і Микола (Грох) – відразу покинули собор. Хворого Петра Львівського представляв Володимир Ярема. Він пішов на собор, хоча дуже скандалив з Червонієм. Якби не тиск депутатів (а вони тоді ще були в авторитеті), ні я, ні єпископи на об’єднання нізащо не пішли б. До того ж Філарет стверджував, що його підтримають єпископи УПЦ. Але з двадцяти архієреїв так ніхто за Філаретом і не пішов.

На другий день собору ми повинні були служити в Софії. І Філарет раптом заявив: я з єпископами УАПЦ служити не можу. Це з тими, хто прийняв його і врятував! Тоді мені довелося пригрозити, що не тільки піду, але і повідомлю, хто він є насправді – звичайний монах. До речі, ви знаєте, Філарет досі не вийшов з юрисдикції Московської Патріархії. Це, я думаю, якась чергова його хитрість, і за цим щось криється.

Тоді депутати натиснули вже на Філарета. Той приндився: мовляв, буде дзвонити Президенту, але все ж погодився служити спочатку молебень, а потім і літургію. Ось так і проходило горезвісне об’єднання. Воно, зрозуміло, не було легітимним. Якщо дивитися строго за статутом і канонам, наш собор був незаконним. Не до об’єднання привів він, а до ще більшого розколу. І виною тому – Філарет і депутати. Якби не вони, ми б давно знайшли спільну мову і з Митрополитом Володимиром (Сабоданом), і зі світовим Православ’ям. Я завжди з великою повагою ставився і до УАПЦ, і до Володимира Яреми (нинішнього патріарха УАПЦ Димитрія – В. А.). Православні втратили б усі храми в Західній Україні, якби не УАПЦ, завдяки якій Православ’я збереглося на тій землі.

Далі буде…