Звернення Всеукраїнської Православної Конференції до Президента України Л. Д. Кучми

«Іноземні проповідники почувають себе у нас краще, ніж в рідному домі, а наша земля для них – «дике поле», котре ніби і не було ніколи оране і сіяне»

У зверненні, що датується 1995 роком, всеукраїнська православна конференція вказує на недобропорядні методи, які застосовуються проти православної Церкви в Україні. Як і 20 років тому, під поданими нижче словами можна сміливо підписатися кожному вірянину УПЦ.

Звернення Всеукраїнської Православної Конференції до Президента України Л. Д. Кучми

Вельмишановний Леоніде Даниловичу!

З того часу, коли в нашій країні розпочалася перебудова, Православна Церква стала почувати себе вільніше. Але не скінчився період переслідувань та грубого потоптання прав віруючих. Хоча сучасний Закон Української Держави наголошує на тому, що у нас всі конфесії користуються рівними правами, у західних регіонах (Волині, Галичині, Рівненщині, Івано-Франківській, Чернівецькій та інших областях) продовжуються напади на наші храми зі сторони УПЦ-КП, УГКЦ. Напади супроводжуються образами, фізичним насильством над віруючими та духовенством канонічної Української Православної Церкви, офіційно визнаної всіма Православними Церквами світу. На жаль, такі грубі порушення прав і свобод людини у нашій Державі робляться при підтримці місцевої влади, деяких депутатів Верховної та місцевих Рад, деяких воєнізованих угруповань УНСО та політичних рухів.

Крім того, різні сектанські проповідники східних культів їдуть до нас зі Сходу, Заходу та з-за океану і за валюту купують в тимчасове користування наші стадіони, палаци, театри, клуби, звідки ведуть свою пропаганду. З тією же самою метою вони окупували наші вітчизняні телебачення і радіо. Завдяки цьому їхніх агітаторів постійно можна чути й бачити на вулицях, вокзалах, ринках, площах, в парках, поїздах, міському транспорті, де вони нав`язують чужі нам ідеї і безкоштовно роздають свою літературу, прислану з-за кордону для остаточного повалення православ`я – нашої прабатьківської віри.

Особливо згубно вони діють на молодих – саме тих молодих громадян, що мають освітній, культурний рівень і прагнення до святого. Ці проповідники мають за мету контролювати і керувати нашу сучасну молодь – тих, хто через 10-20 років визначатиме життя нашої Держави.

Для більш успішного перетягування православних вони тим, хто приходить на їхні зібрання, переходять на їхній бік, роздають «гуманітарну допомогу», одяг та продукти харчування. Ця приманка на деяких діє більш сильно, ніж проповідь.

В цьому плані ми не можемо змагатися з заокеанськими богачами. Наша Православна Церква разом зі своїм народом нині переживає матеріальні труднощі. Ті невеличкі пожертви, які надходять від віруючих, ми витрачаємо не на агітацію в чужих землях, а на ремонт зруйнованих храмів, збереження національної архітектури, піднесення рідної культури та на відродження духовності в нашій молодій Державі.

За таких умов ми не можемо говорити про рівні права усіх конфесій. Зубожіла, напівзруйнована, наша Церква в даний період терпить утиски, але вже не від атеїстів: її хочуть доконати інші сили і вже іншими методами.

Іноземні проповідники почувають себе у нас краще, ніж в рідному домі, а наша земля для них – «дике поле», котре ніби і не було ніколи оране і сіяне. Проте Україна – не цілина. Тут була і є своя віра з тисячолітніми традиціями, національними звичаями, культурою. І хто нищить ті наші вікові надбання, той нищить найдорожче, що у нас є, – українську душу.

Не єговісти, а православні священнослужителі благословляли воїнів Київської Русі на вирішальну битву з татаро-монголами. Не сектанти, а православні молилися в усіх церквах і покладали своє життя за перемогу над фашизмом у Великій Вітчизняній війні.

Слід пам`ятати про те, що якби наша держава перестала бути православною, вона разом з тим перестала б бути українською в історичному плані, перестала б бути козацькою, бо козаки завжди були лише православними. Ставши сектантами, ми порвали б ланцюг історії, зв`язок часів – між нами і нашими пращурами нічого б не було спільного.

Переживаючи за долю нашої Держави, ми – єпископат, духовенство та миряни Української Православної Церкви занепокоєні тією духовною агресією, яка ведеться різними сектами серед нашого народу. Ми не просимо, аби наш Уряд застосовував щодо них дискримінаційні закони, або щоб вони зазнавали утисків. Ми лише пропонуємо створити умови для справжньої, а не паперової рівності усіх конфесій.

Так, наприклад: ми – православні – молимося і проповідуємо тільки в храмах, хай те саме чинять й неправославні; хай гуманітарна допомога не буде інструментом пропаганди та духовного насилля. Хай долари не будуть можливістю купувати ефір, приміщення та душі українців.

 Наші вірні звертаються до нас з проханням захистити їх від сектанської агресії, яка простирається навіть до їхніх домівок, наносячи непоправимої біди у їх родини, сіючи ворожнечу між дітьми та батьками.

Зі свого боку ми також просимо про це Вас.

Ми віримо, що такі заходи з боку нашого Уряду поліпшили б духовний клімат в державі, дали б рівні права й можливості для всіх конфесій в Україні.

1995 р.

м. Київ