З боку представників церковних лібералів часто можна почути думку, що виходом з української церковної кризи є «естонський сценарій» співіснування «двох канонічних» структур.
Як правило, такі думки висловлюються російськими навколоцерковними діячами, котрі не надто глибоко тямлять у внутрішньоукраїнських реаліях.
Насправді немає жодних передумов, щоб вважати, ніби визнання «ПЦУ» з боку РПЦ та УПЦ якимсь чином вирішить проблему. І це навіть не враховуючи проблеми, пов’язані з канонічною абсурдністю такого сценарію.
По-перше, «ПЦУ» ніколи не дасть спокій у спробах знищити УПЦ. Це зміст її існування. Визнання не лише не зупинить захоплення храмів та фальсифікацію волевиявлення прихожан, але й значно активізує ці процеси. Власне, Фанар саме на це й розраховував – розгром УПЦ та перетворення її на маргінальну структуру. Котру потім оголосили би групою приходів в Україні та «з милості» погодилися б лишити у якості демонстрації своєї «любові та толерантності».
По-друге, у котрій якості РПЦ повинна визнати «ПЦУ»? У якості помісної Церкви України? Але в історії Церкви немає прецеденту, щоб розкол, котрий був створений абсолютною меншістю (фактично одним єпископом), перетворювався на помісну Церкву, а Церква, котра завжди зберігала преємництво абсолютною більшістю єпископату, була канонічно дезавуйована.
По-третє, який статус буде відведений УПЦ? Суворо кажучи, визнання «ПЦУ» у якості автокефальної Церкви означає автоматичне знищення УПЦ у канонічному значенні. Якби фанаріоти прийняли розкольників у якості своєї митрополії (а не автокефалії), то якісь шанси на вихід з ситуації зберігались. У нашому ж випадку ніякого «естонського варіанту» не може бути принципово.