Делегат Львівського Собору 1946 року: «Єзуїти добре знали, що спроба церковної унії у Флоренції не мала ніяких симпатій серед українського народу»

Ми продовжуємо публікації архівних матеріалів з Собору греко-католицького духовенства у Львові 1946 року. Ці матеріали повністю ототожнюють настрій та погляди його учасників у цій канонічній процедурі. Учасник відомого заходу о. Йосиф проводить історичну хронолію проекту «унії» з Римом та вказує на реальний стан справ того періоду. Унія внесла лише розбрат та чвари в суспільство і не стала тим об`єднуючим началом, на яке так сподівалися, а швидше в повній мірі продемонструвала, що цей «політичний проект» приречений на невдачу.

Виступ на Соборі делегата Самбірсько-Дрогобицької єпархії, почесного крилошанина, декана Добромильського деканату, настоятеля парафії в с. Військо Дрогобицької області о. Мариновича Йосифа Андрійовича

Всечесні й високоповажні делегати Собору!

Після чотирьох років напруженої боротьби радянських народів проти німецької агресії возз`єднаний український народ приступив до мирної творчої праці.

Цей мир окуплений великими жертвами. А кров, пролита за свободу і незалежність, зобов`язує всіх зміцнювати свою Радянську Державу самовідданою працею, щоб через мирну працю вилікувати рани, завдані війною.

Історія українського народу – це історія вікової боротьби народних сил проти соціального гноблення. Багато лиха довелось зазнати українському народові в боротьбі з ворогами. Але ніколи, навіть у найгірші часи, не втратив він віри у возз`єднання всіх українських земель. Нарід вірив і знав, що зі Сходу зійде сонце щастя. І те сонце свободи зійшло! Цією щасливою зміною в нашій долі ми завдячуємо героїчній Червоній Армії…

Як вислід політичного об`єднання всіх українських земель в одну могутню Радянську Соціалістичну Республіку, мусів прийти, скоріше чи пізніше, рух за релігійним об`єднанням. Бо наше релігійне розбиття було наслідком політичного лихоліття. Релігійна свобода на основі Конституції Радянського Союзу уможливила, що український нарід може також і в релігійних справах виказати свобідно свою волю. Його тяготіння до релігійної єдності в часи політичного об`єднання всіх українських земель знайшло свій вислів у створенні в Західній Україні Ініціативної групи по возз`єднанню греко-католицької Церкви з Православною Церквою. Започаткований Ініціативною групою рух за релігійним возз`єднанням є природним рухом, за яким промовляють початки християнської релігії і культури в нашому народі, наші літургічні книги, боротьба наших предків за православну віру… «Historia estmagistra vitae, testis temporum, lux veritatis» (історія є вчителька життя, свідок минулого, світло правди). Тому і в цім моїм короткім докладі подані передовсім історичні факти, які стверджують шкідливість релігійного розбиття. А «contra factum non est argumentum» (проти факту нема аргументу).

Розрив церковної єдності почався вже тоді, коли на голову Карла Великого вложив папа Лев ІІІ цісарську корону. Патріархи Фотій і Керуларій доповнили у теологічних формулах те, що вже виразно відділяло Східну і Західну Церкви: Filioque, пости, безженність духовенства, уживання неквашеного хліба, але головною причиною розриву була незгода двох церковних осередків: Риму і Візантії, які через державне відокремлення дійшли до розриву. Той розрив, взаємне недовір`я і ворожнеча поглиблювалися століття за століттям. Наведу дещо інтересне під цим поглядом з подій в часі ІV хрестоносного походу. Султан Саладин помер. На папському престолі найславніший, найспосібніший і наймогутніший з усіх пап: Іннокентій ІІІ (1198-1216). По смерті Саладина підносить той папа думку увільнити Палестину з ярма мусульман. В тій цілі він порозумівся з Львом, царем Вірменії, і вислав послів до царя Олексія ІІІ в Царгороді та ждав від нього злуки Церков за хрестоносний похід проти невірних. Але цар Олексій ІІІ вербує головні сили до хрестоносного походу головно у Франції, а граф Балдвин зі Фландрії обіймає головний провід походу.

По різній зміні на престолі візантійських царів прийшло до Олексія ІV (Мурцуфлос) 13. ІV. 1204 р., до штурму хрестоносців на Царгород. Грабували, палили, вбивали всіх без різниці. Церкви осквернено і пограбовано. Потім вибрали хрестоносці цісаря «Романії», як з того часу називалося Візантійське царство. Іннокентій ІІІ простив хрестоносцям всі злочини, прийняв від них багаті дари і заявив, що приймає східну Церкву як блудного сина в свою опіку. Установив латинський патріархат (патріарх Морозіні) і вислав на Схід багато священиків. Одначе,  по страшних злочинах хрестоносців ані патріарх, ані священики не могли поширити своїх впливів. Упало латинське цісарство, упав патріархат, упав відтак від напором турків і Царгород, який хотіло підкорити собі жадне панування папство. З його вини поглибилася прірва між Сходом і Заходом.

Стару Русь старалися здобути для себе і Рим, і Візантія. Вже за Володимира Великого, переміг вплив Візантії, а вища візантійська культура витиснула свою печать на цілому нашому церковному житті.

Від часів святого Володимира українська православна Церква була в залежності від Царгородського патріарха, який ставив для нас митрополита. До часу нападу татар за Батия мала Київська митрополія 16 єпархій, і вже в домонгольську добу склався той лад церковного життя, який спостерігаємо і пізніше. Вже тоді панувала та неприхильність до Риму і взагалі до латинства, яка так ярко виступає в ХVI-XVII ст. І хоч князі були в дипломатичних та торговельних зносинах з західноєвропейськими краями і монархами латинського Заходу, однак це зовсім не послаблювало неприхильності до латинства, бо православний грецький Схід відповідав духові та потребам українського народу. Докази тієї неприхильності до латинства находимо в наших літописах. В Нестора читаємо, що Володимир Великий сказав місіонерам від папи і цісаря Оттона ІІІ щодо прийняття латинства такі слова: «Отці наші сего не прияли суть». Той же Нестор говорить про латинників, що їх наука попсута, на іншому місці виявляє літописець радість з причини повороту якогось варяга Симона і його тритисячної дружини з латинства до православної віри. Під кінець літопису висловлена радість з відправи, що її князь Роман Галицький дав папі Іннокентію ІІІ, який хотів здобути його для латинської віри. Під роком 1205 читаємо в Нестора: «Папа довідався, що князь Роман побідив поляків та мадярів, і послав до нього своїх легатів, щоб намовити Романа до прийняття латинства. Папа обіцяв Романові дати міста і зробити його королем Русі. Легат сказав, що папа має силу через апостола Петра зробити його багатим і сильним. Тоді витягнув князь Роман свій меч і сказав до легата: «Чи меч папи такий, як мій? Якщо має такий, нехай роздає міста. А поки я маю свій меч, не хочу іншого і розширю без папи Русь, як це робили батьки і діди наші».

Ніякої користі не принесли князю Данилу його спроби унії з Римом (1253). Відчуження між Сходом і Заходом є вже від ХІІІ ст. таке велике, що обидві Церкви уважають себе взаємно за єретичні, які треба навертати, як поган. До того загального відчуження долучились у нас відтак національні противенства. За літописом, одному монахові являється чорт в особі латинника-поляка…

По смерті Володимира Великого приходить до короткотривалих зносин з Римом за Святополка, який після вбивства Бориса і Гліба тратить престол; а за Ярослава Мудрого вертається вповні вплив Візантії. Зв`язок з Візантією скріпляється і продовжується через чернецтво, яке через святого Антонія приносить релігійний зв`язок з Афоном. На Русі, на зразок Афону, повстала Києво-Печерська лавра, і тривав тісний зв`язок з Афоном довгі століття (в ХХ ст. половина монахів Афону – зі слов`янського Сходу).

Татарські напади мали великий вплив на наше церковне життя.  Київ підупав, творяться нові політичні осередки: Галич і Москва, відтак у Литві і Польщі. Київські митрополити міняють свій осідок: наперед у Володимирі над Клязьмою, а митрополит Петро переноситься до Москви. Хоч утворилися митрополії Галицька і Литовська, вона довго не існували, а деякі митрополити, як Петро Галицький, Кипріан Литовський, переходять до Москви і відновлюють єдність Київської митрополії. Оця єдність стала розбита, коли митрополит Ісидор, перебуваючи вже в Італії, добився призначення на Київську митрополію Григорія Болгариновича, прихильника унії. Тоді Московський собор в 1458 році проголосив митрополитом Йону, даючи йому титул «Митрополит Московський і всієї Русі». Досі всі попередні митрополити і ті, що жили в Москві, титулувалися «Митрополит Київський і всієї Русі». З того часу (1458 р.) на території єдиної Київської митрополії є дві:  Московська, яка охоплює Московську державу, і Київська, до якої належить православна людність Литви і Польщі. Київські митрополити живуть не в Києві, а в Новгородку або в Вільні.

Тяжкі часи настали для православної Церкви після переходу, внаслідок унії Литви з Польщею, всіх українських земель під Польщу. В короткім часі, вже за Казимира Великого, а відтак за Ягайла, православну Церкву зіпхнуто на друге місце. З кінцем ХV ст. заборонено будувати нові православні церкви і поправляти старі. Чимало церков і їхнє майно переходять до латинян. В Перемишлі розібрали кафедральну церкву, а з матеріалу збудували латинську кафедру. Навіть мерців повикидали при розбиранні православної кафедральної церкви в Перемишлі. З багатих церковних культурних скарбів, зібраних за княжих часів, майже ніщо не залишилося. Вже ніколи не могла українська православна Церква піднестися від того удару. Деградування Церкви було рівнозначне з упадком нашої нації. «Reductio ad ritum latinum», латинізація, це була ціль Польщі і Риму. Рим уважав Схід за місійний терен, а це найбільш ображало православних, які мають переконання, що вони зберегли християнство більш чисто, ніж латинники.

В 1375 р. появляється папська булла «Debitum pastoralis officii», яка стала основою організації римо-католицької Церкви на українських землях. За Казимира Великого і Ягайла закладаються масово францисканські і домініканські монастирі. В 1412 р. твориться римо-католицька митрополія у Львові, а проти православних єпископів чиняться репресії.

Недовго по торжественному проголошенні церковної унії в Флоренції, якою зрівняно обидва обряди, дає папа Николай V хрестоносцям привілей, де говориться про «reduction Graecorum et Ruthenorum ad fidern», наче б вони були невірні погани.

Православні симпатизували і мали спільність з гуситським рухом в чехів. Це використовує польський канцлер Олесницький. Під його впливом дає папа такий сам привілей навертати православних на латинство – бернардинам. У короткому часі мають бернардини на українських землях понад 30 монастирів і через свої школи поширюють латинство. Тим вони викликають велику ненависть серед православних, які у Львові спалили їх костел. Відтоді почалась тяжка, нерівна боротьба православних проти латинства. Верхи перетягано на латинство, спольщено насильно. Селянство стало кріпацьке, православних міщан усунуто від торгівлі.

Масове насаджування римо-католицьких єпархій та монастирів, при одночасних репресіях проти православної Церкви, мусіло викликати опір та боротьбу проти чужої релігійно-церковної культури. Східна церковна культура стала складовою частиною українського народу, отже, рідною культурою, а римо-католицька культура була нам чужа.

По впровадженні до Польщі в 1568 р. єзуїтів становище православної Церкви ще більш погіршилося. Єзуїти прийшли скоро до домінуючого впливу на державне життя в Польщі і розпочали атаку на православну Церкву. Від 1596 р., коли прийшло до церковної унії в Бересті, становище православної Церкви безмірно погіршилося, бо між православними настав релігійний розбрат – «Русь стала проти Русі, Русь нищила Русь». Саме до цього змагали інтриги єзуїтів. Вони бачили опір православних проти латинщення, тому піддають деяким православним думку про унію, щоб тим самим роз`єднати православну Церкву, а через унію улегшити латинщення і польщення. Єзуїти добре знали, що спроба церковної унії в Флоренції не мала ніяких симпатій серед українського народу. Ученик і наслідник Ісидора Григорій у 1458 р. сам відмовився від унії і вмер православним. Та єзуїтам удалося розділити православних на два табори. Деякі ієрархи, частина духовенства, шляхта і міщани були за унією, інші, за князем Острозьким, – проти неї. Князь Острозький у письмі до єпископа Потія ставив наступні умови для прийняття унії: 1. Щоб був збережений у чистоті східний обряд; 2. Щоб латинники не уживали наших церков на свої цілі; 3. Щоб ніхто по прийнятті унії не міг переходити на латинський обряд; 4. Щоб митрополит і єпископи мали ті самі права в сенаті і сеймі, які мають латинські єпископи; 5. Щоб вислати послів до Патріарха в Царгороді і до Москви та порозумітися з ними в справі заключення унії; 6. Щоб були школи для майбутніх священиків.

Прихильники унії зібралися в жовтні 1596 р. в Бересті для торжественного проголошення унії з Римом. До Береста прибули також і православні: єпископ Львівський Балабан, Перемишльський Михаїл Копистинський, багато представників білого і чорного духовенства та братств.

Православні мали свій собор під головуванням патріаршого екзарха, архімандрита Никифора. Таким чином, відбулися в Бересті одночасно два собори: уніатський і православний. Постанови обох соборів були цілком протилежні. Король Сигізмунд був по боці уніатів, визнав їх постанову і проголосив унію з Римом за доконаний факт. На протести і постанови православних король не звертав уваги.

Далі буде.

Схожі публікації