Гра престолів: Москва і Константинополь

Стосунки Константинопольського Патріархату з Руською Православною Церквою в ХХ ст. в цілому були дуже непростими і характеризувалися періодичними кризами. При цьому найбільш важким етапом, який супроводжувався численними конфліктами, було перше десятиліття після революції 1917 р. Ценапряму вплинуло на історію Православ`я в країнах, що у 1918-1920 рр. відділилися від Росії, а також долі руської церковної еміграції. В міжвоєнний період Вселенський Патріархат хоча і втратив велику частину своєї пастви на території Туреччини, однак зумів зберегти свою чисельність та посилити свій вплив у православному світі. При цьому він перейшов до неканонічної політики підкорення собі єпархій і автономних Православних Церков, що відділилися від Матері-Церкви, перш за все Руської, а також проведенню цілого ряду церковних реформ. Це в кінцевому результаті привело до ускладнення відносин, як з Московською Патріархією, так і з Руською Православною Церквою за кордоном.

В жовтні 1918 р., з благословення Патріарха Германа V, митрополит Афінський Мелетій (Метаксакіс) відвідав США і без згоди канонічної влади РПЦ в Північній Америці, яку здійснював єпископ Канадський Олександр (Немоловський), заснував у Нью-Йорку синодальну комісію на чолі з титулярним єпископом Родостольським Олександром (Димоглу). Вона почала об`єднання грецьких приходів в Пн. Америці в юрисдикції Елладської Православної Церкви.

Як раз у цей час Патріарх Герман V був змушений піти на спокій внаслідок протестів православних греків проти його надмірно компромісної політики стосовно турецької влади. Це відбулося 12/25 жовтня 1918 р. В той же день місцеблюстителем патріаршого престолу з перевагою в один голос був обраний митрополит Пруський Дорофей (Маммеліс), який займав цю посаду до своєї смерті у 1921 р. До цього часу Османська імперія уже потерпіла поразку в Першій світовій війні, і Стамбул був зайнятий військами країн Антанти(в основному англійськими) і декілька років фактично знову називався Константинополем.

Незважаючи на важку внутрішню ситуацію, Константинопольська Патріархія при митрополиті Дорофеї почала втручання в церковні справи на канонічній територіїМосковського Патріархату. Так,у 1919-1920 рр. греки вели переговори про визнання автокефалії Української Православної Церкви. У період правління Симона Петлюри Директорією був взятий курс на досягнення автокефалії Православної Церкви в Україні і прийнятий «Закон про верховну владу в Українській автокефальній православній миротворчій Церкві», основні положення якого передбачали розрив відносин з РПЦ і посилення ролі української держави в релігійній сфері. Одразу після проголошення 1 січня 1919 р. автокефалії режим Петлюри запровадив кроки, направлені на набуття легітимності даній ініціативі. У цій ситуації керівництво Української Народної Республіки поставило за мету отримати підтримку даної акції зі сторони Помісних Православних Церков, і передусім – Константинопольського Патріархату.

За таких політичних умов керівництво УНР вирішило відправити у Константинополь спеціально сформовану комісію на чолі з керівником міністерства віросповідання Олексою Потоцьким. Делегація прибула на береги Босфору в квітні 1919 р. і на переговорах інформувала Патріархію про стан церковних справ в Україні. Зі слів О. Потоцького, переговори показали, що місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Дорофей більше за все боявся, щоб визнання Фанаром православної автокефалії в Україні не викликало репресій зі сторони Російської імперії у випадку відродження.

Крім того, в Константинополі в той період знаходилися деякі з українських ієрархів РПЦ: митрополит Одеський Платон (Рождественський), єпископ Чигиринський Никодим (Кротков), митрополит Київський Антоній (Храповицький) і архієпископ Волинський Євлогій (Георгіївський) – два останніх незадовго до цього були фактично заарештовані петлюрівцями в Києві і практично вигнані з України.

Зі свідчень О. Потоцького, ці владики побували на аудієнції у митрополита Дорофея і висловили своє розчарування з приводу контактів Фанара з місією Директорії та надію, що ця помилка буде «виправлена» в інтересах Православної Церкви. Однак переговори продовжилися, і результатом став проект листа Патріархії на ім`я С. Петлюри, в якому виражалося переконання, що претензії на визнання «автокефалии Украинской Православной Церкви не лишены исторических и канонических оснований».

В цьому документі акцентувалися вимоги до трьох умов, при яких Фанар готовий був піти на визнання автокефалії: «…Святой Синод считал бы, что с его точки зрения не существует препятствий для того, чтобы согласиться с такой определенно обоснованной просьбой, если эта просьба соответствует необходимым каноническим условиям… К таковым относятся: во-первых, независимость страны; во-вторых, обращение украинской власти и украинской церкви по этому вопросу в той церкви, к которой она принадлежала; наличие Вселенского Патриарха, которое необходимо, чтобы принятое в дальнейшем решение носило легитимный характер».

Зі свідчень сучасних аналітиків, цей альтернативний варіант листа виявився поступкою Константинополя щодо аргументації зі сторони архієреїв Руської Православної Церкви.

В подальших переговорах О. Потоцькому вдалося добитися видалення другого пункту із заключної редакції листа Константинопольської Патріархії. Але в даному варіанті послання від 9 березня 1920 р. збереглося положення про те, що вакантність патріаршої кафедри не дозволяє Константинополю визначитися в питанні автокефалії Православної Церкви в Україні. Крім того, доля режиму Петлюри весною 1920 р. була практично вирішена: більша частина України знаходилася під контролем Червоної Армії, а Західна Україна була під Польщею, що, без сумніву, враховував Фанар, не бажаючи, таким чином, щось обіцяти українській стороні.

В липні 1920 р. в Константинополь приїхав представник уряду Польщі Іодко для вирішення питання щодо можливого переходу Польської Православної Церкви з юрисдикції Московського Патріархату в Константинопольський. Згідно з повідомленням російського посланця в Стамбулі Нератова начальнику Управління закордонних справ Трубецькому, грецькі ієрархи, в принципі, були готові до позитивного вирішення питання. В якості прецедента Вселенська Патріархія хотіла використати приклад Галичини, де православні громади з поч. ХХ ст. теоретично очолював Константинопольський Патріарх в особі свого екзарха – митрополита Антонія Храповицького. Після смерті владики Дорофея Вселенським Патріархом 8 грудня 1921 р. став колишній предстоятель Елладської Церкви архієпископ Мелетій (Еммануїл Метаксакіс), борець за ідеї панеллінізма, енергічний модерніст і реформатор Церкви. 30 грудня 1921 р. більшість архієреїв Константинопольського Патріархату зібралися в Салоніках, де оголосили, що «вибір Метаксакіса пройшов при явному порушенні священних канонів», але це не змінило ситуацію.

Свою першосвятительську діяльність Патріарх Мелетій почав зі спроби значно розширити сферу впливу Константинопольського Патріархату. В кінці 1921 р., використовуючи важке положення РПЦ, він надав Священному Синоду Елладської Церкви «право» приймати в свою юрисдикцію приходи в Пн. Америці, що раніше знаходилися в юрисдикції Московського Патріархату, без згоди на це священноначалля РПЦ. Указом від 14 березня 1922 р. Патріарх Мелетій, без будь-якого погодження з Елладською Церквою, перевів грецьку архієпископію Америки в свою юрисдикцію. 30 травня 1922 р. був опублікований патріарший Томос про офіційне відкриття архієпископії Північної і Південної Америки з центром в Нью-Йорку.

Паралельно з переводом у свою юрисдикцію грецької архієпископії Америки та інших громад грецької діаспори (переданих Патріархом Іоакимом ІІІ, згідно з Томосом від 2 березня 1908 р., під управління Елладської Церкви), Контантинопольський Синод прийняв рішення «про обов`язкове і виключне підкорення» йому усієї діаспори православного розсіяння і всіх православних приходів і єпархій, які знаходилися поза кордоном держав, на території яких перебувають Помісні Православні Церкви (це особливо негативно позначилося на положенні приходів РПЦ за територією СРСР). Ці дії формувалися на неправильному тлумаченні 28-го канона ІV (Халкідонського) Вселенського собору, який давав Константинополю право на прийняття під свою юрисдикцію усіх «варварських країн». Так виникло раніше не існуюче тлумачення про особливі юрисдикційні права Константинопольського Патріарха, які розповсюджувалися не тільки на грецьку, але і взагалі на всю православну діаспору у світі.

До цього моменту ніхто подібним чином не тлумачив 28-й канон ІV Вселенського Собору. І жоден Константинопольський Патріарх до владики Мелетія не старався замінити першість честі на першість влади, або підмінити соборність Церкви тезою про верховний суд Константинополя у випадках звернення однієї незадоволеної сторони в церковній суперечці.

Як справедливо зазначав сербський священик Срблюб Мілетич, вперше в історії Патріарх спробував повести Константинопольську Церкву в абсолютно неканонічний і скандальний адміністративний загарбницький похід в чужі країни і на чужу паству.

5 квітня 1922 р. Патріарх Мелетій заснував Фіатирську митрополію з центром у Лондоні, на чолі котрої поставив прихильника своїх реформ митрополита Германа (Стринопулоса) з титулом екзарха Західної і Центральної Європи (в той час у Великобританії були тільки 4 грецькі громади, які раніше окормляла Елладська Церква). Цьому екзарху повинно було підкоритися все православне населення даного регіону, незалежно від національності, і незабаром Константинопольська Патріархія почала оспорювати канонічні права митрополита Євлогія (Георгієвського) керувати руськими приходами в Західній Європі. В квітні 1922 р. Патріарх Мелетій також звернувся до архієпископа Алеутського і Північно-Американського Олександра (Немоловського) та інших архієреїв РПЦ в Пн. Америці з пропозицією про перехід в юрисдикцію Константинопольського Патріархату. Архіпастирі розглянули це звернення на конференції 7 травня і різко відхилили його.

У період з 1919 р. по 1923 р. виникло військове протистояння між греками та турецькою державою, ця операція в історіографії зазначена як «Малоазійська катастрофа». Від жорстких репресій з території Туреччини в Грецію мігрувало в районі 1,5 млн жителів.4 січня 1923 р. турецька делегація офіційно вимагала від членів Лозанської міжнародної конференції перевести Константинопольську Патріархію за кордони Туреччини (на Афон) у зв`язку з ворожим відношенням до турецького керівництва у часі війни з греками. Однак представники уряду Великобританії, Франції та США виступили проти, вбачаючи в цьому зацікавленість Ватикану.

У той же день, 4 січня, своє звернення на захист Константинопольського Патріархату до президента Лозанської конференції направив Синод руських архієреїв з-за кордону: «Мы применяем это выражение [наша апостольская вера] к судьбе Константинопольского престола, потому что, в соответствии с учением Церкви Христовой, выраженном в решениях семи вселенских, соборов, признанных, как православными, так и римо-католиками, Константинопольский престол — не просто одна из церковных областей, подобная прочим; он считается неотъемлемой частью Православной церкви, распространенной по всей Вселенной… Особенно важно отметить тот факт, что только за ним одним признается право принимать прошения с жалобами епископов, почитающих себя обиженными поместными соборами… В этом последнем смысле Патриарх Константинопольский предстает перед православными всех стран в качестве верховного судьи».

10 січня 1923 р. керівник військово-територіальної комісії Лозанської конференції лорд Керзон, заручившись підтримкою деяких православних країн, у відповідь на вимоги турецької делегації заявив, що «видалення» Патріархії зі Стамбула стане шоком для совісті всього цивілізованого світу. В результаті глава турецької делегації паша Ісмет Інону погодився зберегти патріарший престол у Стамбулі, якщо Фанар припинить усіляку політичну діяльність і Патріарх Мелетій буде видалений зі столиці Туреччини.

Навіть у таких важких умовах Патріарх Мелетій ІV продовжував свою реформаторську і захватницьку діяльність. Весною 1922 р. він звернувся до глави автономної Фінляндської Православної Церкви Московського Патріархату архієпископа Серафима (Лук`янова) з пропозицією рукоположити овдовілого естонського священика модерністського напрямку Германа Аава у вікарні єпископи і прийняти автокефалію від Константинополя. Архієпископ Серафим відмовив. Тим не менше, отець Герман Аав під тиском фінляндської влади 17 червня був обраний вікарієм, а 8 липня 1922 р., незважаючи на протести правлячого архієрея, без попереднього чернечого постригу (як стверджував митрополит Антоній Храповицький) був хіротонісований у Константинополі Патріархом Мелетієм у єпископа Сортавальського. 6 червня 1923 р. Фінляндська Православна Церква, всупереч традиції і нормам канонів, була прийнята в юрисдикцію Константинопольського Патріархату, при цьому їй надали автономію, хоча по факту вона була автономною з 11 лютого 1921 р. у зв`язку з рішенням Московського Патріархату.

Схожі публікації