Гра престолів: Москва і Константинополь – «Папський Патріархат» (4 частина)

Політика Патріарха Григорія VII не змінювалася і в подальшому. 15 квітня 1924 року Константинопольський Синод під керівництвом Патріарха заснував Угорську і всієї Центральної Європи митрополію з кафедрою в Будапешті, хоча там перебував сербський єпископ. До листопада того ж року в Європі в юрисдикції Константинопольського Патріарха вже існували Західноєвропейський екзархат на чолі з митрополитом Фіатирським Германом, єпархія єпископа Атірського Григорія з центром в Парижі і створений в жовтні на основі Угорської митрополії Центрально-європейський екзархат на чолі з митрополитом Германом (Каравенгелісом), який мав кафедру у Вені. Таким чином, за свідченням відомого каноніста С. Троїцького,«во время правления Патриарха Григория VII «варварская» Европа оказалась разделенной между шестью подчиненными Константинополю иерархами (Фиатирским, Венгерским, Пражским, Парижским, Эстонским и Финским)».

Під тиском керівництва Фінляндії Патріарх Григорій VII дозволив Фінляндській Православній Церкві прийняти григоріанську Пасхалію, а згодом почалися гоніння на прихильників старого стилю у Валаамському і Коневському монастирях. Після звільнення Патріарха Тихона з-під арешту Фінляндське Церковне управління посланням від 13 жовтня 1923 року повідомило Першосвятителя про зміни у справах Фінляндської Церкви. Заслухавши доповідь архієпископа Серафима (Лук`янова), 14/27 листопада Патріарх Тихон і Священний Синод Російської Церкви прийняли постанову: «Так как Святейший Патриарх Тихон вступил в управление Российской Православной Церковью, то причина, по которой Константинопольский Патриарх считал нужным временно подчинить Финляндскую Церковь своей юрисдикции, ныне отпадает, и Финляндская епархия должна возвратиться под ведение Патриарха Всероссийского». Однак цю постанову на Фанарі проігнорували, а Фінляндське Церковне управління 15 лютого 1924 року відповіло, що відділення було остаточним.

29 грудня 1923 року рішенням Державного управління і указом президента Фінляндії, за невідповідність закону про мову, архієпископ Серафим був відсторонений від управління єпархією, як «не пожелавший ходатайствовать о предоставлении отсрочки для изучения финского языка». З 1 січня 1924 року керівництво Фінляндії фактично усунуло владику Серафима від єпархії. Закордонний Архієрейський Синод Руської Церкви визнав це звільнення незаконним, мотивуючи це антиканонічними діями. Офіційно новий архієпископ Фінляндський Герман (Аав) був обраний на Соборі Фінляндської Православної Церкви 13 червня 1925 року і 14 серпня того ж року був утверджений на цій посаді президентом.

З середини 1920-х років митрополит Антоній (Храповицький) називав нового фінляндського архієрея «лже-єпископом», а тих, хто з ним причащався, закликав до покаяння, зокрема, у листі валаамському ієромонаху Полікарпу від 27 січня 1925 року писав: «Печальные вести ваши я получил и много скорбел о безжалостном ожесточении архипастырей греческих, а Германа я считаю простым мирянином… Ясно, в Константинопольскую Патриархию вошла еретическая шайка… Пока речь шла о новшествах, прямо не воспрещенных канонами, Вы знаете, я советовал Вам послушание, а теперь именем Божиим советую: не повиноваться лже-епископу Герману и постыдно-умершему Патриарху Григорию VII-му, сгубившему своим делом Патриархат, ибо его пока еще неповинный преемник изгнан турками из Константинополя. За Патриархат, за святейшего Константина VI-го я уже заступался и буду еще заступаться, если и он не свихнется с православного пути, а Вам советую крепко держаться сего единого спасительного пути и все претерпеть: и разорение обители, и изгнание, и всякие лишения за св. веру».

У другому листі того періоду митрополит Антоній зазначав: «Но еще более беззаконно и жестоко было отношение покойного Патриарха Григория VII и его Синода к Финляндской епархии и к ее архиепископу [Серафиму (Лукьянову)]. Именно Вселенский Патриарх рукоположил ему в викария священника Аава (без всякого пострижения в монашество или даже в рясофор) не только без его, архиепископа, согласия, но даже вопреки его протесту; этим покойный Патриарх попрал основной канон Церкви – 6-е правило I Вселенского Собора (и многих других)… И вот, сей сомнительный епископ Герман, в мирском одеянии, побритый и подстриженный, расхаживает по улицам города на соблазн православных и, возбуждая злорадство иноверцев, а достойнейший архиепископ, грубо оскорбленный своим же лже-собратом, влачит печальные дни в ссылке, в тесном помещении монастыря на пустынном острове бурного Ладожского озера».

При Патріархові Григорії VII Константинопольська Патріархія визнала неканонічну автокефалію Польської Православної Церкви. У посланні митрополиту Діонісію (Валединському) Московський Патріарх поставився вкрай негативно і висловив своє невдоволення рішенням Константинопольського Патріарха щодо акту обрання митрополита Варшавського і всієї Польщі: «Для Нас остается неясным, на основании каких канонических правил часть Всероссийской Православной Церкви без согласия Поместного Собора и благословения ее Предстоятеля могла стать независимой, и, какими каноническими правилами руководясь, Святейший Мелетий IV, бывший Патриарх Константинопольский, счел себя вправе простирать свою власть на часть Патриархата Всероссийского». Однак це послання не мало ніякого впливу на Фанар. За три дні до своєї смерті Константинопольський Патріарх Григорій VII підписав Томос від 13 листопада 1924 року про визнання автокефалії Православної Церкви в Польщі. В основу цього Томосу було покладене твердження, що хід церковних справ має відповідати політичним і суспільним формам.

У ніч з 16 на 17 листопада, не будучи і року на патріаршому престолі, Григорій VII помер. Буквально через місяць – 17 грудня 1924 року – на Вселенський престол був обраний митрополит Деркойський Костянтин (Арабоглу), який став Патріархом Костянтином VI. Незабаром турецьке керівництво вимагало видалення його з Туреччини.

Патріарх Костянтин VI встиг оголосити про скликання в день П`ятидесятниці 1925 року в Єрусалимі Вселенського Собору, який, власне, і не відбувся. У відносинах з Руською Церквою проявив себе лише подячною телеграмою обновленцям за вітання щодо його обрання. Складену в Константинополі «Програму роботи майбутнього Вселенського Собору» архімандрит Василій (Димопуло) на початку 1925 року передав Синоду обновленців, який з осені 1924 року очолював митрополит Веніамін (Муратовський). Хоча в цій програмі про РПЦ нічого не було сказано, однак це викликало у обновленців радість, а їх Синод постановив: «Представительство Русской Церкви на Вселенском Соборе… — признать необходимым. Члены Вселенского Собора избираются Всероссийским Поместным Собором (приблизительно в конце апреля, начале мая)». Після цього Патріарху Костянтину VI була адресована телеграма: «Мы выражаем полную свою готовность следовать указаниям Святейших Восточных Православных Патриархов… Мы уверены, что молитвенное предстательство за нас Святейших Православных Патриархов, а равно их мудрость отеческая прольют священную тишину и мир в раздираемую бывшим Патриархом Тихоном святую Русскую Православную Церковь».

30 січня 1925 року, незважаючи на протест грецького парламенту, Костянтин VI був висланий із країни. 13 липня 1925 року на патріарший Константинопольський престол був обраний митрополит Нікейський Василій (Георгіадіс Васіліас), який став Патріархом Василієм ІІІ.

Новий Патріарх не так явно, як його попередники, підтримував обновленців, стараючись займати більш нейтральну позицію, і, в основному утримуючись від прямого втручання у внутрішню боротьбу в СРСР, однак зв`язки з обновленцями зберіг. У відповіді-телеграмі Константинопольський Патріарх висловлював подяку «за любезное поздравление» і сказав про свою молитву «о благополучном окончании стремлений к умиротворению и соединению Святой братской Русской Церкви». Звісно, що останні слова можна трактувати як завгодно, однак саме звернення свідчило про визнання Синоду обновленців та його предстоятеля. В жовтні 1925 року представник Константинопольського Патріарха в Москві архімандрит Василій (Димопуло) брав участь в роботі так званого «Третього Помісного Собору на території СРСР», увійшовши в його Президію, як і представник Олександрійського Патріарха архімандрит Павел (Катаподіс).

Подібні дії Вселенської Патріархії викликали серйозну смуту в церковних колах як в Росії, так і за кордоном. Фанар чітко демонстрував, що його симпатії на стороні розкольників, а не канонічної РПЦ. При цьому обновленці активно пропагували свою переписку з Вселенським Патріархом: «Мы знаем твердо, — писали обновленці, — что Священный Синод Православной Российской Церкви, ведущий свои полномочия от собора 1923 г., находится действительно в общении с Православным Востоком в лице его представителя Вселенского Патриарха. Доказательством тому служат неопровержимые, опубликованные документы, вплоть до последней телеграммы нового Вселенского Патриарха Василия III. А если Русская синодальная церковь находится в общении со Вселенской Патриархией, если последняя считает первую вполне православной и законной, то как после этого назвать инсинуации никем и ничем не апробированного «местоблюстителя патриаршего престола»? Называя синодальную иерархию самочинной, он бросает голословное и заведомо лживое обвинение не нам только, а и Вселенской Патриархии — высшей представительнице Православного Востока. Но мы предпочитаем быть в общении с исконным центром восточного Православия, чем иметь «благословение» ничем не апробированного местоблюстителя упраздненного патриаршества».

Діями Фанару в той час був стурбований навіть керуючий російськими західноєвропейськими парафіями митрополит Євлогій (Георгієвський). Восени 1925 року він запитував у листі патріаршого Місцеблюстителя митрополита Петра (Полянського): «Будете ли Вы писать Константинопольскому Патриарху об его незаконном вмешательстве в дела Русской Церкви? Ведь, не только его Московский представитель, архим. Василий перешел явно на сторону обновленцев, но и сам Патриарх пишет приветственные грамоты лжесобору в лице их митрополита Вениамина и «автокефальному митрополиту» украинскому Пимену».

Звісна річ, що листування Константинопольських Патріархів з обновленцями ні в якій мірі не надавало розкольникам канонічності. Про це чудово сказав митрополит Сергій (Страгородський), який у відповідь на лист архієрея з обновленців 22 вересня 1925 року (за іншими даними 1926 року) писав: «Указание на то, что некоторые Патриархи, например, Константинопольский и, в последнее время, Иерусалимский, обменялись с Синодом посланиями, нас мало убеждает. Мы знаем, что в единстве Церкви находятся лишь те, кто находится в общении со своим законным епископом и патриархом; что отлученный своим патриархом не может быть принят в общение другими (Премудр., 1 прав.);… Да и сам вошедший в общение с отлученным подлежит отлучению (Апост. 10, 12). Значит, если Патриархи Константинопольский и Иерусалимский вошли в общение с обновленцами, тем хуже для Патриархов. Пред законом Божиим все равны: и патриархи, и миряне. Когда Константинопольский Патриарх в XV веке отпал в унию с Римом, Русская Церковь за ним не пошла и живущие в России католические ксендзы от того не сделались православными. Так и общение Кон¬стантинопольского Патриарха с обновленцами может только Патриарха сделать обновленцем, а не обновленцев православными».

При цьому Константинополь старався підтримувати стосунки і з канонічною РПЦ (це зумовлено, в першу чергу, тим, що фанаріоти шукали покровительства у Англіканської церкви, а у Великобританії негативно ставилися до обновленців).

Підтримка розколу обновленців Східними Патріархами являла небезпеку і для всього Православ`я. Як уже зазначалося, на День П`ятидесятниці 1925 року був запланований в Єрусалимі VIII Вселенський Собор, який і не відбувся через відмову брати участь у ньому Сербської, Румунської і Антіохійської Церков. І в тих умовах у випадку свого проведення Вселенський Собор, за зауваженням отця Владислава Ципіна, «мог бы превратиться в лжесобор, подчинившись воле русских обновленцев и обновленчески настроенных епископов Востока».

Симпатії Фанару до обновленців проявлялися і в подальшому. 7 грудня 1927 року Патріарх Василій ІІІ написав Заступнику патріаршого Місцеблюстителя митрополиту Сергію (Страгородському) у відповідь на послання від 20 вересня про отримання звістки щодо легалізації Московського Патріархату: «Известие, что и Ваши дела получили благополучное разрешение, что касается отношений к гражданской власти, чем обеспечивается беспрепятственное действование в отношении Св. Церкви и церковных нужд, доставило нам большое удовольствие. Надеемся, что это правильное направление будет способствовать пользе Святой Российской Церкви, — целой и единой Русской Церкви, но никак не одной из Ее частей, на которые Она теперь находится разделенной. Как и обычно случается в исключительные моменты, ответственность за прошлое тяготеет одинаково на многих, и никто не может сбросить ответственности с одного на других… Поэтому и мы надеемся, что выраженное намерение к соединению Поместного Собора для разрешения больных вопросов церковных и для уврачевания духовных недугов осуществится не иначе, как на твердой почве участия всех иерархов, чтобы дальнейшие судьбы единой всех Матери Святой Российской Церкви были устроены совместно и твердо в братском совместном решении всех. Никто пусть не возражает против такого устроения совместного совершения и единодушного решения, как будто бы невозможного и неосуществимого».

Патріарх Василій повторював лозунг обновленців 1925 року щодо «примирительного собора» і не приховував цього: «От другой из частей, а именно от Священного Синода, нам представлены достаточные доказательства охотного, как нам известно, расположения к общему совместному обсуждению на Соборе относительно восстановления и правильной организации церковных дел. Так как благодатию Божиею теперь проникает всех в обеих ориентациях единый дух.., и более не существует внешнего препятствия после легализации со стороны государственной власти и Вашего положения, что мы поистине не видим, какое еще может создаться непреодолимое препятствие к общему рассмотрению и решению на общем Соборе».

В той же день Патріарх відправив лист главі Синоду обновленців митрополиту Веніаміну (Муратовському) з повідомленням про отримання ним послання митрополита Сергія щодо узаконення очолюваної ним частини Церкви і з вираженням надії на примирення ворогуючих і скликання загального собору. Таким чином, Патріарх Василій ІІІ фактично вимагав від митрополита Сергія об`єднатися з обновленцями. В даній ситуації канонічний Московський Патріархат був для Фанара лише однією з двох рівноправних частин Російської Церкви.

Схожі публікації