Гра престолів: Москва і Константинополь (частина 3)

Особливо акцентувалася увага на тому, що «отправляющаяся комиссия в своих работах должна опираться на те тамошние церковные течения, которые верны Правительству СССР». Як заявляв Патріарх Григорій «Ввиду возникших церковных разногласий, мы полагаем необходимым, чтобы Святейший Патриарх Тихон ради единения расколовшихся и ради паствы пожертвовал собою, немедленно удалившись от Церковного Управления, …и чтобы, одновременно, упразднилось, хотя бы временно, патриаршество, как родившееся во всецело ненормальных обстоятельствах в начале гражданской войны, и как считающееся значительным препятствием к восстановлению мира и единения. Вместо упразднившегося патриаршества высшее церковное Управление там должен принять ныне свободно и канонически избранный Синод, который и выработает детали Синодального Управления Церковью в СССР».

У повній відповідності зі зверненням Патріарха Григорія Константинопольський Синод 6 травня 1924 року одностайно постановив: 1. Щоб створена комісія опиралася на церковні течії, які вірні керівництву СРСР. 2. Щоб комісія належним чином скорегувала дії Святішого Патріарха і Священного Синоду відносно необхідності видалення Святішого Патріарха Тихона і скасування, хоча би тимчасово, патріаршества в СРСР.

1 червня 1924 року в газеті «Известия ЦИК» була опублікована досить «яскрава» стаття зі стрімким заголовком «Вселенский Патриарх отстранил бывшего Патриарха Тихона от управления Российской Церковью».

Більше того, московський представник Вселенського Патріарха архімандрит Василій Димопуло повідомив представнику певних структур СРСР наступну інформацію: «Мною только что получено из Константинополя сообщение о том, что Константинопольский Патриарший Синод под председательством Вселенского Патриарха Григория VII вынес постановление об отстранении от управления Российской Православной Церковью Патриарха Тихона, как виновного во всей церковной смуте. Постановление это вынесено на заседании Синода при Вселенском Патриархе 6 мая и принято единогласно». Зі слів архімандрита Василія, ця постанова є результатом неодноразових порад зі сторони Східних Патріархів і, зокрема, Сербського Патріарха. Разом з тим, Константинопольський Патріарх відправляє в Москву авторитетну комісію із східних ієрархів для ознайомлення зі справами Руської Церкви. Одночасно з цими діями Вселенський Патріарх визнав російський Синод обновленців офіційним легітимним главою Російської Православної Церкви і заборонив у служінні ієрархів, які емігрували з Росії, на чолі з Антонієм Храповицьким.

6 червня Патріарх Тихон отримав лист архімандрита Василія (Димопуло) із виписками з протоколів засідань Константинопольського Синоду від 1 січня; 17, 30 квітня; 6 травня 1924 року, з яких ставало очевидним, що Патріарх Григорій VII, «вивчивши стан справ руської церковності щодо розділення і поділів, для умиротворення подій і закінчення смути» вирішив відправити в Москву «особую миссию, уполномоченную изучать и действовать на месте на основании и в пределах определенных инструкций, согласных с духом и преданиями Церкви». В інструкції для членів комісії Григорій виразив побажання, щоби Патріарх Тихон «ради единения расколовшихся и ради паствы пожертвовал Собою, немедленно удалившись от управления Церковью».

У своїй відповіді Патріарху Григорію від 18 червня Патріарх Тихон обґрунтовано відхилив ці недоречні поради: «Мы немало смутились и удивились, что… глава Константинопольской Церкви, без всякого предварительного сношения с Нами, как с законным представителем и главою всей Русской Православной Церкви, вмешивается во внутреннюю жизнь и дела автокефальной Русской Церкви. Священные Соборы (см. 2-е и 3-е Правила II Вселенского Собора и др.) за епископом Константинопольским признавали всегда только первенство чести, но не признавали и не признают за ним первенство власти или первенство вообще… А потому всякая посылка какой-либо комиссии без сношения со Мною, как единственно законным и православным Первоиерархом Русской Православной Церкви, без Моего ведома не законна, не будет принята русским Православным народом и внесет не успокоение, а еще большую смуту и раскол в жизнь и без того многострадальной Русской Православной Церкви… Народ не со схизматиками, а со своим законным и православным Патриархом. Позволительно усомниться и в предлагаемой Вашим Святейшеством мере умиротворения Церкви – Моего удаления от управления Церковью и хотя бы временного упразднения самого патриаршества на Руси. Не умиротворит это Святую Церковь, а народит новую смуту, принесет новые скорби и без того многострадальным верным Нам архипастырям и пастырям…».

Після цього листа Патріарх Григорій фактично перервав спілкування з Патріархом Тихоном і в подальшому вів переписку лише з Синодом обновленців. Під тиском Константинопольської Патріархії обновленців визнали і деякі інші Східні Патріархи.

В липні 1924 року архімандрит Василій звернувся від імені Вселенського Патріарха Григорія VII і «всього Константинопольського пролетаріату» до глави секретаріату по справах культів при Президії ЦИК СРСР Смідовича: «Одолев своих врагов, победив все препятствия, окрепнув, Советская Россия может теперь откликнуться на просьбы пролетариата Ближнего Востока, благожелательного к ней, и тем еще больше расположить к себе. В Ваших руках, тов. Смидович, сделать имя Советской России еще более популярным на Востоке, чем оно было ранее, и я горячо прошу Вас, окажите Константинопольской Патриархии великую услугу, как сильное и крепкое правительство могущественной державы, тем более что Вселенский Патриарх, признаваемый на Востоке главой всего православного народа, ясно показал своими действиями расположение к советской власти, которую он признал».

Однак ніяких «великих заслуг» радянська влада Фанару надавати і не збиралася (турецьке керівництво Ататюрка для СРСР було набагато важливішим). Але при цьому від ідеї використати фанаріотів у своїх інтересах радянська влада не відмовлялася.

Питання про прибуття  Константинопольської делегації до Москви декілька разів обговорювалося на засіданнях Антирелігійної комісії ЦК РКП (б), при цьому приймалися позитивні рішення. Останнє з них, прийняте уже у вересні 1924 року, повідомляло: «Разрешить и поручить тов. Тучкову обработать делегацию в желательном для нас направлении». Однак місія із Константинополя не приїхала. Великий вплив на Фанар мала позиція Великобританії, і коли архієпископ Кентерберійський Девідсон висловив Патріарху Григорію своє здивування щодо його «прообновленської активності», то останній, як свідчить видання «Церковные ведомости» відповів, що «ЖИВОЙ ЦЕРКВИ» (тобто обновленців) він не визнає, Патріарха Тихона признає законним Предстоятелем Руської Православної Церкви, а комісію хотів лише відправити для ознайомлення з поглядами Патріарха Тихона по цілому спектру актуальних питань, і тепер навряд ця комісія відправиться в Росію.

В подальшому спроби Константинопольських Патріархів нав`язувати свої реформи і втручання в справи інших Помісних Церков продовжувалися.

Так, у червні 1924 року Константинопольська Патріархія в грамоті № 1748 заявила про незаконність прав митрополита Євлогія (Георгієвського). У листі владиці Євлогію від 25 червня Патріарх Григорій VII наголошував: «Мы надеемся, что Ваше Преосвященство рекомендует русским общинам в Чехословакии, старым и эмигрантским, дабы они, строго придерживаясь канонических постановлений, охотно признали и над собой каноническую власть местного архиепископа [Савватия]».

Через деякий час митрополит Євлогій відправив у Константинополь лист, в якому категорично відкинув дані зазіхання: «…русские Православные Храмы в Чехии искони, с самого своего основания были под властью Российской Церкви, и потому, согласно указанным правилам, без благословения ее теперешнего главы Святейшего Патриарха Тихона, не могут быть отторгнуты от своей Церкви никакою другою церковную властию».

Більше того, митрополит дав послідовну канонічну оцінку всім незаконним намаганням Фанара на російську діаспору: «…текст 28-го правила IV Вселенского Собора, возвышая положение и расширяя права Константинопольского Патриархата, предоставляет ему власть поставлять епископов в сопредельных областях Понта, Асии и Фракии у иноплеменников не всех вообще, а лишь названных областей. Иное толкование лишало бы права миссии все остальные автокефальные Церкви и приводило бы к выводу, что Церкви России, Румынии и Сербии не имеют даже права на автокефалию. Данное правило вовсе не означает того, чтобы все другие автокефальные Церкви ограничивали свою власть пределами тех государств, где они территориально находятся, и не могли бы посылать своих миссий в другие страны. Такое мнение, высказанное Блаженнейшим Патриархом Мелетием, не находит для себя оснований в священных канонах и не оправдывается на историею, ни практикою Церкви».

Про себе владика Євлогій справедливо писав: «…мои канонические полномочия исходят от власти главы Автокефальной Российской Церкви Патриарха Московского, в каноническом подчинении которого я нахожусь».

Схожі публікації