Гра престолів: Москва і Константинополь (частина 2)

Сподіваючись завадити діям фінляндської влади, архієпископ Серафим (Лук`янов) писав Константинопольському Патріарху: «Если они увидят, что зависимость им неприятна и неудобна, то они не замедлят отойти и от этой Церкви и вместе с “братской” Эстонской Церковью образуют самочинную Автокефалию… Каноническая связь с Константинопольской Церковью им нужна только как средство отторжения от Русской Церкви и достижения полной свободы, когда они никем и ничем не будут стеснены, когда порвут всякое духовное единство со всеми другими Церквами и объявят свои каноны в духе “Живой Церкви”».

В іншому листі архієпископ переконував Патріарха Мелетія, що собори Фінляндської Православної Церкви думки всього православного населення країни не відображають, так як руський клір, згідно закону 1918 року, не маючи права громадянства – не має і права голосу, автокефалія неможлива в Церкві з двома єпископськими кафедрами, а Герман Аав при зустрічі викликав у архієпископа двояке відчуття, оскільки говорив про православні канони Церкви як такі, що віджили своє, був двічі одружений і мав 11 дітей, шестеро з яких малолітні.

Герман Аав  потрібний чиновникам і церковному управлінню, переконував архієпископ Серафим Патріарха Мелетія, для «устранения его» (архієпископа Серафима – авт.), щоб «беспрепятственно вести Финляндскую Церковь на слияние с лютеранством». Думка правлячого архієрея не була врахована ні у Фінляндії, ні в Константинополі. Патріарх Мелетій стверджував, що: «доводы архиепископа Серафима лишенными канонического основания, и его протест против хиротонии законно избранного кандидата – незаконным».

Незважаючи на розпорядження Вселенського Патріарха, висловленому в листі на ім`я архієпископа Серафима від 9 липня 1923 року – неухильно поминати за богослужінням ім`я Патріарха Тихона після імені Константинопольського Патріарха – єпископ Герман припинив згадувати ім`я Московського Патріарха. В тому ж році проти незалежності Фінляндської Церкви від Московського Патріархату безрезультатно висловився Архієрейський Собор Закордонної Руської Церкви.

На початку 1923 року Патріарх Мелетій ІV спробував переконати керуючого приходами РПЦ у Західній Європі митрополита Євлогія (Георгіївського) перейти в юрисдикцію Константинопольського Патріархату у підзвітність митрополита Фіатирського Германа, екзарха Західної і Центральної Європи. У своїй відповіді від 28 березня 1923 року владика Євлогій відмовив щодо цієї пропозиції.

2 березня 1923 року Константинопольський Патріарх і Священний Синод видали томос «О создании Православной Архиепископии в Чехословацкой Республике», надавши Чеській Православній Церкві (яка знаходилася у юрисдикції Сербського патріархату) автономію в рамках своєї юрисдикції. Через два дні, 4 березня, Патріарх Мелетій ІV  хіротонісував чеського архімандрита Савватія (Врабеца) в єпископа і удостоїв його титулу архієпископа Пражського і усієї Чехословакії.

В листі Константинопольському Патріарху від 25 березня митрополит Євлогій вітав створення Пражської архієпископії, однак просив надати руським храмам статус «метохов» (подвір`я) Московського Патріархату. Однак у відповіді-листі від 27 квітня 1923 року патріарх Мелетій відмовив; з його точки зору, руські емігранти в Чехословакії повинні підкоритися архієпископу Савватію, крім того ставилося питання про законність повноважень митрополита Євлогія: «Ваша епископская власть, поскольку она распространена за границей, не устоит, будучи исследована в соответствии во святыми канонами. Поскольку территория Европы, находящаяся за пределами автокефальных Церквей, границы которых были установлены при их создании, состоит в подчинении Константинопольского Патриаршего Престола в соответствии с 28-правилом IV Собора, поэтому была создана св. митрополия Фиатирская и Экзархат Западной и Средней Европы с центром в Лондоне, и ныне в ней поставлен канонический архиерей – преосвященный митрополит Фиатирский Герман. Поэтому необходимо вполне определенно признать, сколь важна каноническая необходимость и как велика польза во всех отношениях вообще и в частности, чтобы все отдельные национальные общины в Европе согласовали с этим свое собственное церковное руководство».

7 липня 1923 року патріарх Мелетій вручив у Константинополі архієпископу Талліннському й Естонському Олександру (Паулусу) томос про прийняття Православної Церкви Естонії в юрисдикцію Константинопольського Патріархату в якості окремого автономного церковного округу «Естонська православна митрополія»; архієпископ Олександр, таким чином, був возведений в сан митрополита Талліннського і всієї Естонії. Московська Патріархія не визнала цей перехід з канонічної точки зору.

В листі від 24 серпня 1923 року Патріарху Тихону митрополит Антоній (Храповицький) так описав дану проблематику: «В текущем же году необходимость существования Высшей Церковной Власти за границей еще более стала ощутительна, так как некоторые автокефальные церкви стали простирать свои права на Русские Православные Церкви и имущества их, так Вселенский Патриарх на Польшу, Эстонию, Латвию и Финляндию и даже на Китайскую Духовную Миссию, Иерусалимский на нашу Миссию и имущество Палестинского Общества и т.д. Русский Архиерейский Синод охраняет права Русской Православной Церкви. Затем он помогает другим автокефальным церквам сдерживать еретические новаторства некоторых глав автокефальных церквей».

Що стосується «єретичних новшеств», то обновленцям в Радянській Росії вдалося доволі швидко встановити контакти зі Східними Церквами, і вже в серпні 1922 року (через три місяці після початку розколу) на з`їзді «ЖИВОЇ ЦЕРКВИ» в Москві в президіумі знаходилися представники  Константинопольського і Олександрійського Патріархів в країні – архімандрити Яків та Павел.

Однак патріарх Мелетій IV спочатку не підтримував  Вище Церковне Керівництво обновленців і робив заяви в захист арештованого Патріарха Тихона. На засіданні Вищого Церковного Засідання обновленців від 8 серпня 1923 року, на якому було вирішено перейменувати його в Священний Синод, першим пунктом було вирішено: «Восстановить связь с заграничными Восточными Церквами… При этом Высокопреосвященным митрополитом Евдокимом было отмечено, что 7 августа к нему на Троицкое подворье являлись с официальным приветствием представители Восточных Патриархов: Константинопольского – архимандрит Иаков, и Александрийского – архимандрит Павел. Во время ответного визита архимандритом Иаковом было заявлено митрополиту Евдокиму, что о всех происшедших церковных переменах уже сообщено в благоприятном смысле Вселенскому Патриарху».

Одразу після цього засідання керуючий Синодом обновленців митрополит Євдоким (Мещерський) відправив в Константинопольському Патріарху лист, в якому описав «непростительные ошибки» патріарха Тихона і «созидательную работу» обновленців.

В цей період використати авторитет Вселенського Патріарха для укріплення позицій обновленців старалися і радянські керівники. 18 вересня 1923 року Антирелігійна комісія ЦК РКП (б) постановила: «Поручить т. Попову [председателю комиссии] переговорить с т. Чичериным о положении Мелетия и Константинопольского Синода и в зависимости от этого решить вопрос о возврате их представителям находящегося в Москве дома».            

Хоча Патріарх Мелетій на вказаний лист митрополита Євдокима не відповів, однак фактично підтримав обновленців. 22 жовтня 1926 року у вітальному посланні патріарху Мелетію (Метаксакісу), що займав тоді Олександрійський престол, члени Синоду обновленців заявляли: «Священный Синод с сердечной признательностью вспоминает о той моральной поддержке, которая была оказана Вашим Блаженством, в бытность Вашего Блаженства Константинопольским Патриархом, Священному Синоду вступлением в каноническое общение с ним как единственно законным органом Русской Православной Церкви».

З 10 травня по 8 червня 1923 року в Стамбулі з ініціативи і під керівництвом Патріарха Мелетія пройшла так звана «ВСЕПРАВОСЛАВНА НАРАДА» (часто в літературі називається як конгрес) у складі всього лише 9 членів: 6 архієреїв, 1 архімандрит і 2 миряни, які представляли Константинопольську (3 представники), Кіпрську (1), Елладську (1), Румунську (1) і Сербську Церкви (2). Всі інші Помісні Православні Церкви вирішили в нараді не брати участі. На деяких засіданнях брали участь член Руського Архієрейського Синоду за кордоном архієпископ Кишинівський Анастасій (Грибановський) і архієпископ Алеутський і Північно-Американський Олександр (Немоловський), які не мали повноважень представляти Московський Патріархат.

У підсумку були прийняті наступні постанови: 1. Вводився «новоюліанський» календар. 2. Священикам та дияконам дозволено одружуватися після рукоположення. 3. Овдовілим священикам і дияконам був дозволений другий шлюб.

Всього на нараді відбулося 11 засідань, 6 червня на 10 засіданні всі учасники зібрання не визнали постанови обновленців у Москві про «позбавлення сану Патріарха Тихона і заявили, що все світове православ`я вважає його сповідником».

Пізніше єпископ Никон (Рклицкий) писав: «Важнейшими постановлениями собора было решение о переходе на новый стиль и о допустимости второбрачия духовенства. Александрийская, Антиохийская и Иерусалимская Церкви не участвовали в соборе, считая его созыв неблаговременным (а Мелетия – неканоническим узурпатором). Постановления же его были ими отвергнуты, как, по выражению Александрийского Патриарха, «противные практике, преданию и учению Святейшей Матери-Церкви и предложенные в качестве, как будто, легких модификаций, которые, вероятно, вызваны требованиями нового догмата современности (грамота Антиохийскому Патриарху от 23 июня 1923 г.)».

Під сильним тиском владика Мелетій 20 жовтня 1923 року підписав офіційний документ про відречення від Патріаршого престолу. Через декілька днів – 29 жовтня 1923 року була проголошена Турецька Республіка. 6 грудня цього ж року новим Константинопольським Патріархом був обраний митрополит Халкідонський Григорій (Зервудакис чи Папаставрианос)  в патріаршестві Григорій VII.

В березні 1924 року керівнику Синоду обновленців митрополиту Євдокиму, як і Патріарху Тихону, була передана копія циркулярного листа Вселенського Патріарха про введення нового стилю. Обновленці сприйняли цей жест уваги як акт їхнього визнання. І хоча прямо про «визнання» Константинопольська Патріархія ще не заявляла, але поступово, з політичних причин, йшла в цьому напрямку. СРСР в середині 1920 року мала великий вплив на режим Ататюрка в Туреччині, якому надавав значну військову допомогу.

Поставлена турками на грань виживання Константинопольська Патріархія готова була шукати захисту навіть у радянського керівництва. Її представникам в СРСР замість спочилого в січні 1924 року архімандрита Якова став його племінник ієромонах Василій (Димопуло). В скорому часі возведений в сан архімандрита отець Василь активно почав зміцнювати зв`язки з обновленцями.

В березні 1924 року він разом з представником Олександрійського Патріархату архімандритом Павлом відвідав митрополита Євдокима, з яким обговорили питання щодо направлення делегатів від Руської Церкви на запланований 1925 рік Вселенський Собор у Єрусалимі, а також сприяння у поверненні конфіскованого радянською владою Константинопольського подвір`я в Москві. Сторони знайшли повне взаєморозуміння і у скорому часі архімандрити Василій і Павел стали поважними членами Синоду обновленців.

Використовуючи вкрай неблагонадійну для Фанара ситуацію, обновленці у рішенні Синоду від 18 квітня 1924 року постановив: «Ввиду изгнания кемалистами Вселенского Патриарха Григория VII и тяжелого его материального положения, предложить оказать гостеприимство ему, стоящему всегда на страже интересов Российской Православной Церкви, для чего с согласия пятерки [Троцкий, Смидович, Галкин, Красиков и Тучков] предоставить ему право свободно выбрать себе для своего жительства один из следующих городов: Новороссийск, Одесса, Киев, Петроград и даже Москву с полным иждивением, как Его Святейшеству Григорию VII, так и всей его свите при условии легализации Синода и всех постановлений [обновленческого] собора 1923 года, устранившего Патриарха Тихона».

Переговори про можливий переїзд Патріарха Григорія VII в СРСР з Синодом обновленців велись через екзарха Вселенського Патріарха у Західній Європі митрополита Фіатирського Германа (Стринопулоса). 30 квітня 1924 року Священний Синод в Константинополі під керівництвом Патріарха Григорія постановив, що «російські ієрархи, які знаходяться в Сербії та інших церковних областях, не мають канонічного права до виконання пастирських і церковних прав і обов`язків в цих областях».

Швидше за все, в якості подяки обновленцям за їхнє запрошення, 6 травня у своїй промові перед Константинопольським Синодом Григорій VII призвав Патріарха Тихона добровільно відмовитися від патріаршества і церковного керівництва.

Згідно з поширеним у Москві в перекладі архімандрита Василія документом під назвою «Вступительная речь Его Святейшества Вселенского патриарха Григория VII и постановление Священного Синода об основах работы отправляющейся в СССР патриаршей миссии», Патріарх Григорій заявив, що «по приглашению церковных кругов СССР» (тобто обновленців) він прийняв пропозицію щодо «дела умиротворения происшедших в последнее время в тамошней братской Церкви смут и разногласий, назначив для этого особую патриаршую комиссию из архиереев». Комісія повинна була «отправиться туда, чтобы содействовать с Божией помощью словами любви и путем разных указаний восстановлению согласия и единения в Братской Церкви ко благу всего Православия».

Схожі публікації