Патріарх Василій і в подальшому старався зберігати своєрідний паритет у відносинах з Московським Патріархатом і обновленцями. Однак митрополит Сергій, незважаючи ні на що, відкидав такий «мирний» підхід Фанару у взаємовідносинах з Руською Церквою. В опублікованій в 1933 році книзі митрополита Литовського Єлевферія (Богоявленського) «Неделя в Патриархии» приводиться наступний факт: «Приснопам’ятний, недавно померлий, Константинопольський Патріарх Василій, вітаючи митрополита Сергія зі святом св. Пасхи, надіслав таке ж вітання і живоцерковному митрополиту Веніаміну, іменуючи його Московським. Представник Константинопольської Патріархії явився до митрополита Сергія з питанням – чи не буде відповіді, і запропонував свої послуги до перекладу його. Митрополит Сергій відповів: Його Всесвятості відомо, що титул «Московського» належить тільки Всеросійському Патріарху і Патріархія не знає жодного Московського митрополита. А якщо Його Всесвятість нарівні з канонічним Заступником визнає ще якогось «Московського» митрополита, то яка же може бути від мене відповідь?».

 Ще в лютому 1929 року архімандрит Василій (Димопуло), який представляв Константинопольський Патріархат в СРСР, звершував урочисті богослужіння у храмах обновленців Санкт-Петербурга, закликаючи віруючих об`єднуватися навколо Синоду обновленців у зв`язку з підготовкою до Вселенського Собору.

В кінці 1920-х років Константинопольський Патріархат підтримав митрополита Євлогія (Георгієвського) у його конфлікті з Руським Архієрейським Синодом в Сремських Карловцях, який від 26 січня 1927 року постановив заборонити його у священнослужінні та віддати Архієрейському суду.

Патріарх Василій ІІІ своє ставлення до руського зарубіжного розділення спочатку висловив у розмові з архієпископом Олександром (Немоловським), який передав цю інформацію митрополиту Євлогію. На думку Першосвятителя, правда була «на стороні митрополита Євлогія, як призначеного патріархом Тихоном». Відносно накладеної Архієрейським Синодом заборони патріарх Василій ІІІ дав наступну оцінку: «Ця заборона нічого не важить, бо виходить від влади не компетентної. Патріарх своїм указом скасував попереднє церковне управління. Вселенська Патріархія ніколи не визнавала Карловацького Синоду. Якщо ми відповідали Митрополиту Антонію на його листи, то тільки як руському архієрею, а зовсім не як голові Синоду… Якби я, Вселенський Патріарх, будучи у Парижі, помітив у вашій церкві якусь неправильність… я б зробив тільки зауваження, а не заборонив би. Заборона незаконна, вона жодної сили не має; на неї не варто звертати увагу. Митрополита Євлогія ми визнаємо та благословляємо. Якщо буде Вселенський Собор, то ті, котрі з різних причин, а найбільше через честолюбство, у нинішні жахливі часи сіють смуту в Церкві, не заслуговуватимуть на похвалу від Собору».

18 червня 1927 року патріарх Василій ІІІ направив митрополиту Євлогію особисте послання, в якому, називаючи його братом і співслужителем, висловився проти претензій Зарубіжного Руського Синоду: «Нам зовсім не ускладнено рішуче оголосити, що як всяка інша діяльність, так і винесена проти Вас заборона з боку так званого Архієрейського Синоду за кордоном, є діяннями канонічно беззаконними і жодної, потому, церковної сили не мають, оскільки й сама сутність цього самозваного зібрання у якості органу управління канонічно безглуздо, і про необхідність розпуску його і припинення суєтної та шкідливої діяльності його, вже не раз були надані від законної влади вказівки та розпорядження».

Свою думку відносно даної смути висловив одіозний Патріарх Мелетій (Метаксакіс), який в той час очолював Олександрійську Церкву. У своєму листі митрополиту Євлогію від 16 квітня 1927 року він писав: «Ми вже визначили наше переконання і склали думку про антиканонічне рішення перебуваючого у Карловцях самозванного «синоду» руських архієреїв, і не маємо жодного сумніву у шкідливих наслідках від цього незаконного зібрання. І ось доказ нашого передбачення на особистості Вашого любимого Преосвященства. Ми дуже сумуємо про цю нову рану багатостраждальної Руської Церкви та молимося, да Господь, разное во едино собравый и упразднивый средостение разделения, створив би міст і возз’єднав братів у Христі до умиротворення Церкви й радості христоіменитого народу».

При цьому в другому своєму листі – митрополиту Антонію (Храповицькому) від 5 липня 1927 року – Патріарх Мелетій, у відповідності зі своїми попередніми заявами, також писав, що «Патріарх Тихон, надаючи митрополиту Євлогію владу над руськими церквами у Західній Європі, порушив 28-е правило Вселенського Собору», і владика Євлогій був «антиканонічно поставлений у Париж, де є інші законно поставлені православні архієреї».

Однак, архієреї Руської Православної Церкви за кордоном добре розуміли, що підтримка Фанаром тієї чи іншої церковної течії далеко не завжди означає бажання Вселенського престолу до канонічної правди. «Всім добре відомо, – писав митрополит Антоній (Храповицький) владиці Євлогію літом 1927 року, – як глибоко я почитаю Свят. Престоли Східних Патріархів. Однак зараз не без опаски я дивлюся на осіб, котрі займають Вселенський та Олександрійський Престоли. Вони підтримують обновленців, вони проявили вороже ставлення до Православної Руської Церкви та її Першоієрарха Святішого Тихона. Вселенський Патріарх увійшов з обновленцями у спілкування. Він авторизував діяння Московського лжесобору 1923 року, постановами котрого обновленці оголосили Свят. Патріарха Тихона позбавленим сану. У церковній Американській справі є заключення Вселенського Престолу про визнання канонічності Московського лжесобору та обновленського Синоду. А нині Вселенський та Олександрійський Патріархи прийняли запрошення на новий обновленський Собор, котрий мав місце у жовтні місяці у Москві… Подумайте, Владико, до кого Ви звернулись та на чий авторитет посилаєтесь і в той час, коли в Росії єпископи припинили навіть поминати їх. А, звертаючись до авторитету цих Патріархів, Ви зобов’язуєте себе вступити до спілкування з обновленцями».

Архієпископ Серафим (Лук`янов) весною 1927 року писав у тому ж дусі: «Константинопольський Патріарх и Синод – друзі живоцерковників та більшовиків та вороги Руської Церкви, за свої великі беззаконня належать суду всієї Православної Церкви. Звертатись за допомогою до Константинополя – великий сором для нашої Церкви».

Архієрейський Собор Руської Православної Церкви за кордоном відреагував на позицію Константинопольського Патріархата окружним посланням від 6 вересня 1927 року, в якому справедливо зазначав:

«З глибокою скорботою ми мусимо заявити, що наша Руська Церква у дні страждань під гнітом більшовицького володарювання потерпає від Константинопольської Патріархії гоніння та утиски не менше, ніж від «Живої Церкви», від обновленців та інших розкольників… З явним порушенням Священних Канонів, без будь-якого зв’язку зі Всеросійською Церковною Владою, і навіть всупереч протестам наших ієрархів, Константинопольська Патріархія відриває від нашої Церкви чимало областей – Польську, Фінляндську, Естонську; зазіхає відірвати й інші її частини – руські єпархії в Америці та Західній Європі, дає своє благословення на відділення від нашої Церкви на автокефальне становище Польській, Українській та Грузинській Церквам.

Але ще гірше ось що: коли у надрах нашої Церкви з’являються розкольницькі громади – «Жива Церква», обновленці та інші – тоді Константинопольська Патріархія входить у зв’язок з цими помічниками безбожної радянської влади, визнає розкольницький собор 1923 року, що засудив Святішого Патріарха Тихона на позбавлення сану й чернецтва, погоджується послати свого представника до Москви для втручання у справи нашої Церкви і навіть пропонує нашому Патріарху залишити свій престол та скасувати саме патріаршество… У багатьох Православних Церквах під посиленим впливом Константинопольської Патріархії став запроваджуватись насильницькими заходами новий календар, скрізь викликаючи страшні смути й розділення серед віруючих.

Не обмежуючись цим, Константинопольська Патріархія наважилась навіть, всупереч Священним Канонам і практиці своєї Церкви, на загальне та примусове запровадження у Фінляндії нової пасхалії… У жовтні чи листопаді поточного року в Москві відбудеться розкольницький собор обновленців. Константинопольський Патріарх Василій та Олександрійський Мелетій висловили свою незгоду взяти участь у цьому безблагодатному збіговиську… Таким чином, Константинопольська Патріархія є пособницею «Живої Церкви» та обновленців у Росії, порушницею Священних Канонів про Пасху, винуватицею смут і розколів у всіх Православних Церквах».

У 1928 році Патріарх Василій ІІІ остаточно оформив свої претензії – Константинопольської Патріархії – на свою юрисдикцію над усіма православними общинами і єпархіями поза територією Помісних Церков. Однак ці претензії були визнані тільки Олександрійською Церквою, що отримала взамін від Фанару визнання її прав на всі православні общини в Африці, і, де факто, Елладською Церквою, яка, признаючи своїх кліриків на закордонні приходи, стала тимчасово передавати їх в юрисдикцію Константинопольського Патріархату.

Владика Василій ІІІ помер 29 вересня 1929 року, і 7 жовтня того ж року члени Константинопольського Синоду обрали новим Патріархом митрополита Деркоського Фотія (Димитріаса Маніатіса). На початках своєї «каденції» Фотій ІІ займав доволі обережну позицію щодо церковних нововведень. Про це яскраво свідчить лист митрополита Антонія (Храповицького) афонському монаху Феодосію (Харитонову) від 8 лютого і 15 березня 1930 року:  «Патр. Фотій бажає, щоб його вважали консерватором. Мені писали про нього, що він кращий серед сучасних ієрархів у Царгороді: він відповів на моє вітання тільки нещодавно, бо перший мій лист загубився, не доходячи до нього. Про що мені повідомив о. А[рхімандрит] Кірик; тоді я повторив, і він відповів в[ельми] люб’язно та по-церковному… Ваш Патріарх як нібито подається вправо під впливом подій, і Вам можна значно заспокоїтись. Якщо Русь звільниться від більшовиків, то й розмови про новий стиль припиняться».

Однак в подальшому патріарх Фотій ІІ, як і його попередники, підтримав обновленців, мав євхаристичне спілкування з ними і відкрито дистанціювався від Московської Патріархії, хоча на відкритий розрив відносин не йшов. В 1931 р. він направив Синоду обновленців вітальну Різдвяну грамоту з вираженням скорботи про відсутність «умиротворения» в Руській Церкві. Як зазначають церковні експерти, позиція Константинопольської патріархії до розкольників-обновленців залежала у 1920-1930 роки не стільки від церковно-канонічних принципів, скільки від політичних факторів: в основному, Вселенські Патріархи ставали на сторону тих, у кого були кращі відносини з радянською владою.

Як уже зазначалося, з початку 1920-х роках Константинопольська Патріархія посильно проводила ідею про обов`язкове підкорення їй усієї православної діаспори, що особливо негативно відобразилося на положенні закордонних парафій Руської Православної Церкви. У листі від 30 травня 1931 р. патріарх Фотій ІІ писав Сербському Патріарху Варнаві про загальний погляд Фанару: «з питання про канонічне становище православних церковних громад і колоній, що перебувають у діаспорі та поза кордонами православних автокефальних церков, що всі церковні громади, якої б то не були народності, мають у церковному відношенні бути підпорядковані нашому Святішому Престолу».