Відповіді на некомпетентні висловлювання єпископа Тельміського Іова (Гечі)

17 вересня 2018 року представник Константинопольської Православної Церкви при Всесвітній раді церков єпископ Тельміський Іов (Геча) дав інтерв’ю українським ЗМІ, з якого слідує, що Україна нібито завжди була канонічною територією Константинопольського Патріархату. Нагадаємо, що єпископ Тельміський Іов у 2015 році був відсторонений від управління Західноєвропейською архієпископією за численними проханнями православних вірян та професорсько-викладацького складу Свято-Сергіївського інституту через його авторитарні замашки та невміння вибудувати діалог з паствою. Тепер він закликає керівництво УПЦ (МП) вступити у діалог любові з розкольниками.

Єпископ Іов всіляко прагне переконати своїх читачів, що Україна завжди була єпархією Константинопольського Патріархату, починаючи від Хрещення Русі і навіть… після формальної передачі Константинопольським Патріархом Діонісієм усіх прав на Київську митрополію Патріарху Московському Іоакиму.

Ось що він каже у своєму інтерв’ю:

«Україна була й залишалась, навіть після 1686 року, канонічною територією тільки Вселенського Патріархату. Після приєднання у середині XVII століття лівобережної частини України до Московської держави Київська церква опинилась розділеною між різними ворогуючими країнами (Росією, Польщею та Туреччиною), через що у Києві тривалий час не могли обрати єдиного митрополита. У цій складній ситуації Вселенський Патріарх, щоб не залишити остаточно українську паству без архіпастирського окормлення, частину Київської церкви на підвладних Росії територіях у 1686 році передав під тимчасову опіку (намісництво) Патріарху Московському, щоб той міг допомогти поставити у Києві та решті єпархій лівобережної України (Гетьманщини) митрополита і єпископів. При цьому принциповою умовою залишалась вимога, щоб київські митрополити й надалі залишались автономними від Москви екзархами Вселенського Патріарха і обов’язково поминали його ім’я на всіх богослужіннях. Тобто це жодним чином не було передачею Київської митрополії під владу московських патріархів».

Преосвященний Іов, м’яко кажучи, лукавить. Дійсно, після Київського собору, на котрому був обраний митрополитом Гедеон (Четвертинський), як зазначає великий руський церковний історик митрополит Макарій (Булгаков), гетьман Самойлович і Гедеон (Четвертинський) у листах на ім’я Царя і Патріарха просили відправити з Москви у Константинополь посольство, щоб отримати від Константинопольського Патріарха згоду на підпорядкування Київської митрополії Московському Патріарху, і при цьому просили, щоб були дотримані права і привілеї Київської митрополії. Однак їм у відповідь складений витяг з літописів, у котрій обґрунтовували права московський патріархів на Київську митрополію. У грамотах у відповідь йшлося про те, що права і привілеї Київського митрополита будуть збережені, а у збереженні за ним титулу екзарха Константинопольського було відмовлено.

Так само твердо на цій позиції стояли руські посли у Константинополі Алексєєв та Лисиця, котрі зустрілись і зі спротивом Патріарха Єрусалимського Досифея (він вважав, що Константинопольський Патріарх не повинен відмовлятись від Київської митрополії на користь Московського Патріарха, і що ця справа стосується східних патріархів», і зі впертим відходом у сторону Патріарха Константинопольського Діонісія. Питається, чи стали б вони так опиратись, якби йшлося про тимчасове намісництво?

Тим не менш, після згоди великого візира на передання Київської митрополії під владу Московського Патріарха Діонісій став більш поступливим, оскільки йому потрібно було його підтвердження на обрання на патріаршество. Патріарх Діонісій направив з Алексєєвим кілька грамот (царям, Московському Патріарху, гетьману, Київському митрополиту), суть котрих зводилась до того, що він поступається Київською митрополією Московському Патріарху.

У вказаних грамотах нічого не говорилось про статус митрополита як екзарха, що було б з канонічної точки зору несумісним з його поставленням від руки Московського Патріарха. До того ж, знаючи канонічну прискіпливість правителів Московського царства, можна не сумніватись у тому, що вони випросили повне і безумовне передання Київської митрополії.

Константинопольські публіцисти люблять спекулювати на тому, що після отримання грамот посол Микита Алексєєв вручив Патріарху Діонісію в дар 200 золотих та три сорока соболів. Однак, позаяк це відбулось після волевиявлення Патріарха, це слід розглядати як вільний дар братської Церкви, а не як хабар. До того ж не варто їм так принижувати свого ж Константинопольського Патріарха.

Щоб переконати своїх читачів у правомочності претензій на Україну, єпископ Іов готовий спертися на кого завгодно. У тому числі на турецького холопа та зрадника інтересів Малоросії Петра Дорошенка. Ось що урочисто проголошує єп. Іов:

«Юрисдикція Вселенського Патріархату незмінно розповсюджувалась і на українську Буковина та південну (т.зв. «ханську») частину України, котра офіційно перебувала під протекторатом Кримського ханства та Османської імперії. Ще гетьман Петро Дорошенко намагався створити Українську державу під протекторатом османських султанів, щось на кшталт того, що було у Молдо-Валахії. Його однодумцем був Київський митрополит Йосиф (Нелюбович-Тукальський), котрий виступав за збереження Київської митрополії в юрисдикції Вселенського Патріархату. В результаті тих спроб гетьмана Дорошенка за Бучацькою угодою 1672 року під султанський протекторат від Польщі відійшла вся територія східного та західного Поділля (від Бучачу до Брацлава). На території українського Поділля з 1672 по 1699 рр. у складі Османської імперії існував Подільський або Кам’янецький еялет («край») з адміністративним центром у Кам’янці (нині м. Кам’янець-Подільський). Після смерті митрополита Йосифа (Нелюбовича-Тукальського) Вселенський Патріарх Яків у серпні 1681 р. номінував для міста Кам’янець митрополита Панкратія, заснувавши таким чином Кам’янецьку митрополію у складі Вселенського Патріархату (фактично існувала до 1699 р.)».

Тут владика Іов торкнувся однієї з найбільш скорботних та соромних сторінок Константинопольського Патріархату і Малоросії. 

Дійсно, через кілька років після смерті Київського митрополита Йосифа (Нелюбовича-Тукальського; †1675), у 1681 р., у Поділлі була створена митрополія Константинопольського Патріархату на чолі з Панкратієм, «митрополитом Кам’янецьким і Подільським і всієї Малої Русі, екзархом Константинопольським». Влада його розповсюджувалась тільки на ту частину Речі Посполитої, котра була захоплена Османською імперією, решта Київської митрополії була під управлінням Львівського єпископа Йосифа (Шумлянського), таємного уніата, котрого польський король у 1679 р. призначив адміністратором Київської кафедри.

Османська імперія опинилась напряму замішаною до українських справ після того, як до її підданства у 1669 р. перейшов правобережний гетьман Петро Дорошенко. У 1672 р. султан Мехмед IV після незначного спротиву взяв міцну фортецю Кам’янець-Подільський. Жителів пощадили, однак найгарніші дівчата були відправлені до султанського гарему, а майже всі церкви були перетворені на мечеті. Були залишені тільки одна православна, одна католицька та одна вірменська церкви. таким чином, у столиці Кам’янецької митрополії, котрою так пишається Преосвященний Іов, був всього один (!) православний храм. Успішна воєнна кампанія Порти проти Речі Посполітої у 1672-1676 рр. на Україні привела до переходу Поділля з центром у Кам’янці-Подільському до складу Османської імперії та до утворення Кам’янець-Подільського еялету. Над Київщиною та Брацлавщиною був визнаний сюзеренітет османів. Володіння Петра Дорошенка, таким чином, зберігали геть примарну автономію. Журавенська угода 1676 р. між Річчю Посполитою та Османською імперією остаточно закріпив більшу частину Правобережної України за османами. При цьому перехід Поділля до юрисдикції Османської імперії привів до встановлення на цих територіях османського ладу. Згідно з даними османського діяча Сари Мехмед-паші, значна частина населення залишила цей регіон ще після укладення польсько-турецької угоди 1672 р. Через це у Стамбула існував проект заселення цих територій татарами-ліпками. Водночас рештки немусульманського населення обкладались високими податками, запроваджувався так званий податок кров’ю (девширме) – практика насильницького набору дітей християнських підданих імперії до корпусу яничарів (особистої охорони султана). Тільки у 1673 р. в яничари з території новоутвореного еялету було набрало біля 800 хлопчиків, котрих у подальшому примусово обрізали та навернули до ісламу. На територіях, підпорядкованих османській владі, заборонялось будівництво нових православних храмів, частина існуючих церков при цьому була закрита й перетворена на мечеті. На території самого т.зв. Гетьманства османські війська поводились так, що на початку 1673 р. Дорошенкові довелося клопотати про грамоту, котра оберігала б християнські храми на території «Українського вілаєту» від насилля. Втім, з грамотами не дуже рахувались. Османи знищили все чоловіче населення міста Умань. У Чигирині під час хресного ходу представник султана вимагав зірвати з митрополита митру, бо грекам не дозволялось так ходити у Стамбулі. Союз з османами скомпрометував Дорошенка та позбавив його підтримки в українському суспільстві. Прихід османських військ (і разом з ними патріаршого екзарха), чого так добивались Дорошенко та митрополит Йосиф, призвів до того, що більша частина території Гетьманства припинили підкорятись Дорошенку. Почалось масове втікання людей з Правобережжя за Дніпро, причому з 1675 року почали тікати не лише прості люди, а й наближені до гетьмана.

Таким чином, окупація османами Поділля, де була створена Кам’янецька і Подільська митрополія, відокремлена від Київської кафедри, мала своїм наслідком майже цілковите зникнення на цій території християнства.

Експансивні плани османів у 2-й пол. 70-х рр. XVII ст. були ширші та розповсюджувались на Київ та Лівобережну Україну. Якби це вдалося, то все православне населення України опинилося б у тому ж становищі, що й православні вже окупованої частини Правобережжя. Саме з цими планами частина істориків пов’язує усвідомлену затримку у поставленні нового глави Київської митрополії Константинопольським Патріархом.

Таким чином, прагнення Дорошенка та митрополита Йосифа захищати самостійність Гетьманства без Росії та проти Росії у союзі з османами не принесло нічого хорошого Православній Церкві на українських землях, але призвело до істотного ослаблення українського Гетьманства, до руйнування церков, ісламізації багатьох малоросів, до загибелі тисяч та до втечі десятків тисяч жителів України. Декларації про захист віри обернулись зрадою Православ’я. а реальна історія Кам’янець-Подільської митрополії є однією з найбільш соромних сторінок в історії здійснення Константинопольською Церквою своєї юрисдикції на майбутніх українських землях.

Однак наступні воєнні дії між русько-українськими військами та османською армією у 1677-1681 рр. призвели до того, що османи були вимушені відмовитись від подальшої експансіоністської політики. Правий беріг Дніпра опинився спустошеним та залишеним більшістю місцевого населення. Наприклад, після того як на початку осені 1678 р. османськими військами був взяти Канів, місто ще у січні 1679 р. залишалось розграбованим, «церква Пресвятої Богородиці повна трупу людей». Ось що чекало б на всю Україну.

Як бачимо, у своїй аргументації єпископ Іов не гребує нічим. У тому числі і… дикими бродячими попами, як аргументом на користь того, що реально Константинополь та Україна не визнавали влади Московського Патріарха. Ось що він каже своїм наївним слухачам:

«…у межах лівобережної частини України (Гетьманщини) саме після подій 1686 року нової сили набрав такий внутрішньоцерковний рух, як «мандруючі» або «дикі» попи. Його сутність полягала у тому, що українські православні приходи на Лівобережжі, не бажаючи визнавати владу Московського Патріархату, запрошували до себе служити священиків, рукоположених у юрисдикції Вселенського Патріархату на правобережній Україні або у Молдо-Валахії. Протягом цілого XVIII ст. російська світська та церковна адміністрація жорстоко переслідувала цей рух і його представників, відловлюючи та кидаючи до тюрм «неканонічних» священиків. Але незважаючи на це, до самого кінця XVIII ст. віруючі з лівобережної України з ризиком для життя ходили до Молдо-Валахії за отриманням священицького рукоположення від єпископів Вселенського Патріархату, в обхід руської Синодальної адміністрації. Та ієрархи Вселенського Патріархату фактично ніколи не відмовляли православним вірянам з лівобережної України у таких проханнях».

Що ж, на українських землях після 1686 р. частим явищем були не тільки «мандруючі попи», а й мандруючі архієреї, як правило, грецькі або сербські, часто і правлячі, котрі самовільно відійшли від своїх єпархій. Патріарх Московський Адріан у 1694 р. писав з приводу мандруючих у Малоросії грецьких та сербських архієреїв і Київському митрополиту, і гетьману Мазепі, вказуючи на самочинні служіння з їхнього боку, а також вимагаючи від церковної та світської влади більш прискіпливого спостереження за їхньою діяльністю.

За підсумками листування Патріарх Адріан у 1695 році видав розпорядження заборонити служіння у церквах мандруючим по Україні численним «невідомим грецьким архієреям» та визначити їхнє проживання у монастирях. Таке рішення Адріана підтримав Патріарх Єрусалимський Досифей. Більше того, Патріарх Досифей вже після смерті Патріарха Адріана писав цареві Петру в 1702 році, аби той не довіряв мандруючому духовенству: «но страннии и онии, прехождаху зде и тамо, могут прозвести некия новости в Церкви», та попереджав:

«Аще приедут отсюды или сервы, или греки, или инаго народа туды, аще бы и случайно были мудрейшия и святейшия особы, ваше державное и богоутвержденное царствие да никогда сотворит митрополитом или и патриархом грека, серва или и русянина, но москвитянов, и не просто москвитян, но природных москвитян многих и великих ради вин».

Вочевидь, східні Патріархи визнавали тільки за Московським Патріархом право на рішення питання «мандруючого» духовенства на канонічній території Руської Православної Церкви. Щодо діяльності кліриків Валахії на українських землях, то у Поділлі, в умовах малого числа православного духовенства та обмеження польською владою будь-яких зв’язків з Київською митрополією, часто служили клірики з Валахії, котрі теж, як правило, були мандруючими. Часто такі клірики перебували під забороною в єпархіях Валахії.

Одна з таких колоритних особистостей – єпископ Єпіфаній Чигиринський, котрого нібито ієрархи Вселенського престолу рукоположили на Україну через незгоду з актом 1686 р. Насправді він підробив свої документи; його дійсно рукоположили за непогані гроші в Яссах; на Україні він певний час щось робив, потім його спіймали та привезли до Петербургу, де позбавили сану та ув’язнили на Соловках. Він втік і знайшов себе у лавах руських (не українських!) старообрядців, до котрих на початку не мав жодного стосунку. Ось таких авантюристів єпископ Іов пропонує у якості доказу своєї так би мовити правоти. До речі, «світлий» образ єп. Єпіфанія виводить нас на ще одну проблему – про роль Константинопольського Патріархату у роздуванні руського розколу XVII ст., починаючи з Томосу 1654 р., через клятви собору 1667 р. та, нарешті, закінчуючи поставленнями, звершеними Амвросієм Білокриницьким, котрий помер у спілкуванні з Константинопольською Патріархією.

Єпископ Іов не може не знати, що канони Вселенських і Помісних Соборів жорстко засуджують бродячих попів та монахів, котрих вимагають всіляко карати аж до відлучення та позбавлення сану (4, 5, 6, 8 правила Халкідонського Собору).  Чого ж «дикі попи» не зустрічають в нього жодного засудження? Тому що вони – проти Москви? Чи тому, що чимало кліриків Константинополя перебувають у положенні «диких попів», не маючи постійного місця служіння?

Читаємо далі:

«У Константинополі й подумати не могли, що у Московській Церкві-Дочці порушать домовленості та намагатимуться силоміць скасувати канонічну юрисдикцію Константинопольської Матері-Церкви в Україні. Через це пізніше, після розпаду Російської імперії, Вселенський Патріархат окремим Томосом від 13 листопада 1924 року для надання автокефалії Польській Церкві змушений був оголосити акт 1686 року неканонічним та недійсним.

На підставі цього історико-канонічного права для православних єпархій на території окупованих Польщею Західної України та Західної Білорусі Вселенський Патріархат 13 листопада 1924 року видав Томос про дарування автокефалії Польській Церкві. Цей Томос скасовував акт 1686 року, котрим передавалась Київська кафедра під тимчасову опіку (адміністрацію) Московському Патріарху. Томос Вселенського Патріарха 1924 року стверджує, що це приєднання суперечило канонічним правилам і що Московський Патріархат не виконав обумовлених в акті 1686 року вимог, згідно з якими Київська митрополія повинна була зберегти свої права автономії та канонічний зв’язок зі Вселенським Патріархатом.

Таким чином, автокефальна Православна Церква у Польщі (а по суті, Західній Україні та Західній Білорусі) проголошувалась історичною автономною Київо-Галицькою митрополією Вселенського Патріархату. До неї, до речі, відносилась Свято-Успенська Почаївська лавра, священноархімандритом котрої вважався Предстоятель автокефальної Православної Церкви в Польщі Митрополит Варшавський і всієї Польщі. Під час німецької окупації, вже у 1941 році, з частини західноукраїнських єпархій Православної Церкви у Польщі з благословення її Предстоятеля, Митрополита Варшавського Діонісія (Валединського), декретом від 24 грудня 1941 р. виникла «Адміністрація Православної Церкви на звільнених українських землях» на чолі з адміністратором, митрополитом Луцьким Полікарпом (Сікорським), котрий був канонічним єпископом автокефальної Православної Церкви у Польщі. Дуже часто називають цю адміністрацію «Українською Автокефальною Православною Церквою (УАПЦ)», однак це зовсім неправильно, бо це було розширення церковної юрисдикції автокефальної Православної Церкви в Польщі на окупованих німцями українських землях, виходячи з того, що автокефалію отримала Церква у Польщі на основі Київської митрополії. Тоді ж місцеблюстителем Київського митрополичого престолу був оголошений митрополит Варшавський Діонісій (Валединський) як канонічний Предстоятель автокефальної Православної Церкви на території Польщі, України та Білорусі, визнаний Вселенським Престолом та іншими Помісними Православними Церквами».

І знову те, чим думає хвалитись єпископ Іов, є сумним та компрометуючим літописом беззаконня – як світської влади, так і церковної. По-перше, єпископ Іов забуває згадати, що Патріарх Григорій VII, котрий видав цей Томос, влаштував самий справжній розкол у світовому Православ’ї, що саме він підтримував радянських обновленців та пропонував законному святому Патріарху Тихону відійти від правління. Однак навіть він не ризикнув оголосити акт 1686 р. юридично нікчемним. Точне формулювання у Томосі від 13 листопада 1924 р. звучить так:

«Попереднє відпадіння від нашого Престолу Київської митрополії та залежних від неї Православних Церков Литви та Польщі і приєднання їх до Святої Церкви Московської було звершене не у відповідності до канонічних постанов».

Тобто Томос висловив думку, що перехід Київської митрополії до Московського Патріархату відбувся не цілком канонічно, однак у ньому нічого не казали про визнання недійсним передання Константинополем Київської кафедри Руській Церкві у 1686 р. Єдине юридичне обґрунтування у Томосі 1924 р. для схвалення автокефалії Польської Церкви містилось у недавній зміні кордонів держав:

«Права, котрі стосуються церковних справ, … мають відповідати політичним та адміністративним змінам».

Однак якби Константинополь чисто дотримувався відповідного правила Халкідонського Собору, то мав би попрощатись зі своїми Фракійськими, Македонськими та Критськими єпархіями, котрі мали б увійти до складу Елладської Церкви.

Єдине  обґрунтування для Томосу – виконання добре проплаченого замовлення польського уряду, на чолі котрого стояв колишній соціаліст і терорист Юзеф Пілсудський, жорсткий гонитель Православної Церкви. У міжвоєнній Польщі Пілсудського було знищено понад 700 православних храмів, серед них – шедевр архітектури, величний собор святого Олександра Невського, підірваний у 1922 році.

Польська влада одразу після Ризького договору 1921 року була налаштована на рішення православного церковного питання через створення автокефальної Церкви, залежної від національного уряду. У цьому немаловажну роль відіграли націоналістичні настрої, у тому числі русофобія, українофобія та білорусофобія найбільш впливових політичних діячів, що виражались у боротьбі з російською, українською, білоруською мовами, переслідуванні православної віри та руської народності. Влада схиляла архієреїв Варшавської єпархії – спочатку Георгія (Ярошевського), а потім Діонісія (Валединського) – до досягнення на початку повної автономії, а потім автокефалії для Православної Церкви у Польщі. Налаштовані проти польської автокефалії архієреї (і тим більше – десятки рядових священиків) були або ізольовані та направлені під домашній арешт до монастирів, або виселені за межі Польщі. При цьому жодних претензій на приходи, що залишились у складі України, вони не висували. Більше того: Георгій Ярошевський змушений був вирішувати проблему канонічного статусу дореволюційної Волинсько-Житомирської єпархії, котра опинилась розділеною між Польщею та СРСР, та добився від архієпископа Волинсько-Житомирського Аверкія (Кєдрова) письмової згоди на перехід у відомство варшавських митрополитів західної частини Волинсько-Житомирської єпархії з Почаївською лаврою.

Водночас Константинопольський Патріархат скористався у 1924 р. ситуацією для посилення свого власного впливу.

«Надана Православній Церкві у Польщі автокефалія виявилась зовсім відмінною від звичайної автокефалії. Так, Православна Церква у Польщі мала б у всіх храмах запровадити обов’язкове поминання імені Патріарха Константинопольського, зобов’язувалась отримувати святе миро від Вселенської Патріархії та позбавлялась права безпосереднього спілкування з іншими автокефальними Церквами, що мала здійснювати через посередництво також Константинопольської Патріархії. Для нагляду за церковними справами у Польщі Константинополь призначив також особливого юридичного посланця у сані єпископа тощо. Ці літургійні, міжцерковні, судові, адміністративні обмеження говорять про те, що Православна Церква у Польщі отримала неканонічну, так звану «неповну автокефалію», іншими словами, – перейшла у відомство та розпорядження Константинопольського престолу. Посягнувши на цілісність Руської Церкви, Константинополь не обмежився православними єпархіями Польської держави, у Томосі від 13.XI 1924 р. недвозначно висловлюється точка зору на підпорядкування Константинополю знову всієї Південно-руської митрополії, свого часу відторгнутої ними від єдності з Руською Церквою та возз’єднаними з Московським Патріархатом у 1687 р.».

З початком війни проти СРСР за наказом митрополита Варшавського Діонісія (Валединського) у польській Синодальній типографії були віддруковані бланки з титулом «Смиренний Діонісій, Патріарх Московський і всієї Русі» (!), котрі до осені 1941 року зберігались запечатаними, однак пізніше були знищені. Іншими словами, Варшавський митрополит Діонісій наважився на канонічний розбій за підтримки нацистів – зліших ворогів людства взагалі й слов’янства та Польщі зокрема. Наприкінці вересня 1941 р. «Всеукраїнська Православна Церковна Рада» запросила митрополита Діонісія стати на чолі відновлюваної «Української автокефальної Церкви», і він готовий був прийняти запрошення. Однак німецька влада заборонила йому в’їзд на територію окупованої України. 24 грудня 1941 р. митрополит Діонісій призначив архієпископа Полікарпа (Сікорського) «тимчасовим адміністратором Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України». Автокефалісти посилались на авторитет митрополита Діонісія, дуже високий в очах німецької влади, котрий, у свою чергу, успішно клопотав про них перед Міністерством закордонних справ Німеччини. Владика Діонісій прагнув дійсно стати Патріархом Всеросійським та розповсюдити УАПЦ на максимум територій, окупованих німцями: так, приходи УАПЦ у 1942-1943 рр. створювались навіть на прикордонних з Україною окупованих територіях РРФСР, у Курській області (у юрисдикції Феофіла (Булдовського), прийнятого до УАПЦ), хоча остання жодного стосунку до Київської митрополії ніколи не мала. До речі, ось до коїлось у Курській та сусідній Орловській областях під час окупації німцями. Наводимо свідчення Олександра Верта з його знаменитої книги «Росія у війні 1941-1945 років»:

«Біля великої цегляної будівлі орловської тюрми з рову викопували трупи. Здалека вони здавались м’якими зеленувато-коричневими ганчірними ляльками – їх складали біля рову, звідки їх витягували. Два представники радянської влади сортували черепи – деякі були з кульовими отворами у потилиці, інші без таких отворів. З рову йшов їдкий, сталий сморід. Деякі «зразки» були трупами жінок, але більшість – чоловіків. Половину становили радянські військовополонені, котрі померли від голоду та різних захворювань. Інші були солдати або громадянські особи, котрих вбивали пострілами у потилицю. Страти звершувались о 10 ранку по вівторках і п’ятницях. Взвод гестапівців, котрий здійснював розстріли, методично з’являвся у тюрмі два рази на тиждень. Окрім того, багато інших людей було вбито в Орлі. Деяких публічно вішали як «партизанів» на міському майдані».

Зі 114 тисяч мешканців Орла у місті залишились 30 тисяч: решта були або вбиті німцями, або померли від голоду, або були забрані у Німеччину або втекли.

Після евакуації архієреїв УАПЦ перед наступаючими радянськими військами до Варшави, у Вербну неділю 1944 року вони піднесли митрополиту Діонісію титул «Патріарха всієї України». Приймаючи грамоту й новий титул, митрополит Діонісій мовив українською вдячну промову. Протягом кількох місяців ім’я митрополита Діонісія як «Патріарха всієї України» звучало за службами у храмах УАПЦ. Жодного визнання його самозваного патріаршества з боку канонічних Церков, звісно, не було. Після Другої світової війни, у червні 1948 р., митр. Діонісій, відсторонений до того часу від управління Польською Церквою, звернувся до Патріарха Московського Алексія І та приніс «щире покаяння у всіх заподіяних ним щодо Матері-Церкви гріхах».

Можна було б згадати й інші аспекти інтерв’ю єпископа Іова (Гечі), зокрема, його гаряче прагнення реабілітувати Івана Мазепу – клятвопорушника та кровозмісника – і представити його разом з його підручним Пилипом Орликом борцем за українську конституцію (про котру тоді не було й згадки). Однак сказаного вище цілком достатньо для оцінки компетентності єпископа Іова.

Протодиякон Володимир Василик

7 жовтня 2018 р.

Схожі публікації