Владико, де Ваше «жало»?

Віднедавна в ряді українських ЗМІ було сформовано думку про те, що в Українській Православній Церкві існує так зване «проукраїнське крило». На чолі цієї «партії» завжди визначали вікарія Київської митрополії УПЦ митрополита Олександра (Драбинко).

В колишньому – особистий помічник спочилого Предстоятеля УПЦ митрополита Володимира, останнім часом все більше занурюється в незрозумілі скандали. Але потрібно визнати, що велика доля провини щодо цього лежить і на самому митрополиті.

«Проукраїнське крило», яке приписують владиці Олександру, схоже на певну маргінальну структуру всередині УПЦ, представники якої відкрито симпатизують українським розкольникам. Паралельно з цим, митрополит Олександр виступає з одіозними заявами і коментарями, які цілковито суперечать тому курсу Української Православної Церкви, який було визначено ще його вчителем – митрополитом Володимиром.

Основні ідеї, які тепер пропагує владика, пов’язані з набуттям автокефалії УПЦ, шляхом об’єднання з УПЦ КП та УАПЦ в єдину структуру. Хоча, на перший погляд, ці задуми не мають нічого поганого, але та модель, яку пропонує митрополит Олександр (Драбинко), скоріше схожа на те, чим свого часу «прославився» сумнозвісний Філарет Денисенко.

Та потрібно сказати, що ще кілька років тому владика Олександр пропонував доволі адекватні думки, щодо того, як подолати існуючий міжконфесійний конфлікт. Більше того, велику цінність для розуміння українських церковних розколів несе його кандидатська дисертація на цю тему. Ще будучи на порозі випуску в Київській Духовній Академії, Драбинко прямо таки «жалив» церковних опонентів УПЦ, в пух і прах розбиваючи всі їхні аргументи.

Що сталось з митрополитом Олександром тепер, можна лише здогадуватись. Сьогодні владика робить незрозумілі, а подекуди навіть шкідливі для Церкви заяви. Заради чого? Чи для того, щоби лишатись на олімпі слави в суспільстві? Чи може заради певних вигод, про які нам поки що невідомо?

Незважаючи на це, хотілось би навести у приклад  один з коментарів владики Олександра щодо церковної ситуації в Україні, який було опубліковано в одному з друкованих видань УПЦ в 2008-му році. Хоча би для того, аби констатувати факт, який свідчить, що не так давно позиція митрополита Олександра була діаметрально протилежною теперішній.

Коментар єпископа Переяслав-Хмельницького Олександра (Драбинко) щодо «Звернення Блаженнішого Митрополита Володимира до Предстоятелів Помісних Православних Церков»

«…Масштаб розділення, що сталося на початку 90 – х  років минулого століття, дійсно вражає. Близько 4500 православних громад в Україні належать до самопроголошених «Київського патріархату» та УАПЦ. Позбавлені повноцінного церковного життя, у розколі опинилися тисячі кліриків та мільйони вірян, більшість з яких не робили свідомого вибору між Церквою і розколом, а отже потребують нашої пастирської уваги й турботи.

Проте, яким чином можна відновити єдність? Самопроголошені й невизнані церковні спільноти постійно апелюють до Вселенського Патріарха Варфоломія, висловлюючи різні й навіть суперечливі прохання: від «визнання автокефалії» до створення в Україні церковних структур Константинопольського Патріархату. Влітку цього року (липень 2008  – авт.) коли увага суспільства була звернена до релігійної тематики у зв`язку зі святкуванням  1020–ліття Хрещення Київської Русі, в українських ЗМІ обговорювалися різноманітні сценарії розвитку церковної ситуації в Україні. Причому деякі з них передбачали створення в Україні паралельних церковних юрисдикцій. Однак візит до України Святішого Патріарха Варфоломія не став точкою відліку розриву між Москвою і Константинополем. Ювілей 1020–ліття Хрещення Київської Русі не поставив під сумнів, а, навпаки, зміцнив міжправославну єдність. Свою єдність Святіші Патріархи засвідчили євхаристійно, а після спілкування  Святіших Патріархів Московського Алексія ІІ та Вселенського Варфоломія І сторони дійшли згоди про те, що всі наступні кроки щодо подолання розділення українського Православ`я робитимуться разом, уникаючи односторонніх дій.

Втім, як пише святий апостол Павел, у Тілі Христовому, «чи страждає один член, з ним страждають усі члени; чи славиться один член, з ним радіють усі члени» (1Кор.12:26). А, отже, хоча зцілення розколу і є прерогативою Української Православної Церкви, а також вимагає особливої відповідальності найвпливовіших у православному світі Патріархатів, воно не можливе без участі всієї Повноти Православ`я.

Відкидаючи шкідливий, на нашу думку, для церковного життя сценарій створення декількох паралельних юрисдикцій, наша Церква не захищає свої власні інтереси як соціальної інституції, але занепокоєна небезпеками, що містить у собі така модель подолання канонічної кризи. У своєму Зверненні Блаженніший Митрополит Володимир визначає декілька таких небезпек:

  • порушення давнього канонічного принципу «один єпископ – одне місто»;
  • посилення етнофілетичних настроїв у церковних спільнотах, які de facto виявляться розділеними за етнічним та регіональним принципом;
  • відновлення жорсткого протистояння у боротьбі за храми та церковне майно;
  • послаблення місіонерського потенціалу Православ`я в Україні на тлі активності нових релігійних рухів та уніатства;
  • неможливість остаточного вилікування розколу, якщо в Україні залишаться неканонічні церковні групи, що претендують на автокефальний статус.

Одночасно у своєму Зверненні Предстоятель нашої Церкви просить соборний розум Вселенського Православ`я «виробити таку модель улікування, яка б відповідала канонічній традиції та засадам православної екклезіології». Канонічна криза в Україні – невипадкова. Вона виникла через неправильне розуміння зв`язку між етносом і церковною юрисдикцією, тобто через спотворену етнофілетизмом екклезіологію. У середовищі автокефалістів відбулося саме те, що Святіший Патріарх Варфоломій називає феноменом «етатизму», коли під основою автокефалії розуміється «світська держава», а помісна структура  Православ`я мислиться як «федерація національних Церков», взаємовідносини яких між собою нерідко будуються відповідно до «національних інтересів».  Православне церковне розуміння автокефалії в такому ідеологізованому контексті перетворюється на «автокефалізм», коли автокефалія розуміється як чинник розділення, а не єднання Православної Церкви (Виступ Святішого Патріарха Константинопольського Варфоломія І на Нараді Предстоятелів Православних Помісних Церков (Фанар, 10 жовтня 2008). А отже, бажання автокефалії перетворюється із законного бажання оптимального впорядкування канонічного життя на бажання відокремитися, еклесійно «виокремити» власний етнос.

Ідеологія етнофілетизму, якій історично протистоїть Константинопольський Патріархат, і про яку йшлося у виступі Святішого Патріарха Варфоломія, неодноразово була предметом обговорення представників нашої Церкви із самопроголошеними УАПЦ та «Київським патріархатом». І знаменно, що з боку цих структур було висловлено розуміння нашої позиції. Однак, хіба створення паралельних церковних юрисдикцій не стане фактичним виправданням ідеології етнофілетизму? Адже ідея створення в Україні кількох церковних юрисдикцій de facto  передбачає, що християни з українською та російською культурною ідентичністю перебуватимуть у різних юрисдикціях, тобто утворюватимуть, так би мовити «окремі» (визначені етнічно – культурною ідентичністю) євхаристійні зібрання в одному місті.

До чого це призведе? У штучно виокремленому церковному середовищі формуватиметься ізоляціоністська етнофілетична свідомість. Постане загроза секуляризації церковної свідомості, Православ`я в черговий раз спробують перетворити на ідеологію, на один з аспектів національної культури. Водночас, якщо обрати модель подолання розколу, яка передбачатиме збереження єдності та цілісності Української Церкви, універсальний характер євхаристійного зібрання зберігатиметься, а загроза етнофілетизму поступово втратить актуальність. Варто згадати й про інший вимір проблеми – суспільний. Цілісність та єдність Української Православної Церкви сьогодні – це також гарантія і цілісності та єдності держави. Адже саме наша Церква залишається сьогодні єдиною суспільною інституцією, що дійсно має всеукраїнський характер і залишається осторонь політичних розділень та конфліктів. Суспільство, якому політики нав`язують розділення на схід і захід, має потребу в єдиній Православній Церкві. І ця єдина Церква неодмінно виникне, причому виникне саме на основі канонічної Української Православної Церкви, але для цього нашій Церкві потрібні розуміння й допомога всього світового Православ`я.   

 Заради єдності Церкви єпископат Української Православної Церкви готовий для подолання розколу погодитися із застосуванням принципу ікономії і не заперечує проти братської дискусії щодо вирішення проблем і питань, які постануть після відновлення єдності. Однак, хоча наша Церква може самостійно пройти більшу частину шляху до святої мети церковної єдності, остаточно подолати цей шлях самостійно для неї важко. Оскільки вилікування розколу у близькій історичній перспективі неможливе без молитов і сприяння всієї Повноти Православ`я.

Власне, це єдиний спосіб прийти до єдності, уникаючи розколу чи то в середовищі нашої Церкви, чи то в середовищі автокефального руху. Вселенське Православ`я – це саме та інстанція, якій, з одного боку, повністю довіряє Українська Православна Церква; а з іншого – представники неканонічних церковних груп. Тому вироблена Вселенським Православ`ям позиція матиме особливе значення для українського Православ`я. Заперечуючи позицію однієї з Помісних Церков, зазвичай посилаються на зацікавленість цієї Церкви у тій або іншій моделі розв`язання української церковної проблеми на свою користь. Московський Патріархат нерідко звинувачують у цьому контексті в небажанні сприяти становленню в Україні «єдиної Помісної Церкви». Вселенський – у бажанні поширити свою юрисдикцію на територію України. Однак соборний розум Вселенської Церкви, тобто спільну позицію усіх 15 Помісних Православних Церков, не можна звинуватити в зацікавленості. А отже, з рішенням стосовно української церковної проблеми  Предстоятелів Помісних Православних Церков доведеться рахуватися всім, включно з тими особами, які сьогодні стоять на перешкоді єднанню.

(Церковна православна газета, №21(223), листопад 2008 року)

Матеріал підготував Марк Авраменко 

Схожі публікації