Блаженніший Митрополит Володимир: «Автокефалія не може бути інструментом досягнення консолідації Церкви»

Чи не кожен громадянин нашої держави сьогодні чує зі ЗМІ про «проблеми автокефалії» та релігійної напруги в Україні. Проблема й справді існує, та той спосіб, в який її хочуть вирішити, зазвичай надто політизований. Ми все частіше проводимо паралелі з 2008 р., коли подібна тематика вже піднімалась. В тому ж році Блаженніший митрополит Володимир на Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви розкрив цю тему та вказав на принциповість позиції УПЦ.

З доповіді Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодан) на архієрейському соборі Руської ПРавославної Церкви в 2008 році

«На фоні викликів, які сьогодні є найсерйознішою загрозою для Церкви і, зрештою, для суспільства, особливої актуальності набуває питання зцілення церковних розколів в Україні. Ось уже майже двадцять років церковні розколи розділяють наше суспільство, будучи джерелом постійних конфліктів. Вони надзвичайно ослаблюють Церкву, перешкоджаючи її місії у суспільстві. На фоні розколів серед православних в Україні процвітають харизматичні рухи, люди відвертаються від Церкви і йдуть у секти. Більше того, з кожним роком стіна, яка розділяє православних у нашій країні, стає дедалі міцнішою і вищою, і вже незабаром суспільство сприйматиме наявність в Україні декількох православних церков як норму. Ми також не можемо забувати про наших братів і сестер, що залишаються по інший бік цієї стіни. Якщо до складу Української Православної  Церкви сьогодні входить близько 11 000 парафій, то загальна кількість парафій, що перебувають поза спілкуванням зі Вселенським Православ`ям, становить близько 4000. Ці цифри означають, що мільйони православних в Україні перебувають поза церковним спілкуванням. Вони позбавлені благодаті Таїнств, і їхнє вічне спасіння під загрозою. Тому наша пастирська відповідальність вимагає від нас вживати рішучих заходів, спрямованих на подолання розколу.

Виникнення розколу, як відомо, було зумовлене цілою низкою причин, серед яких політизація  церковного життя, проникнення в життя Церкви націоналістичної ідеології етнофілетизму, гординя і нерозкаяність ватажків розколу. Ще однією істотною передумовою розколу є поляризація українського суспільства на Схід і Захід. Так, соціальною базою розколу є західно-український регіон, для якого, як уже зазначалося вище, властива культурна і цивілізаційна орієнтація на Захід. Саме там започаткувався автокефальний рух і саме там сьогодні знаходиться до 70 відсотків усіх автокефальних структур.

Для подолання розколу необхідно мати на увазі всі зазначені причини і передумови. Тому Українська Православна Церква прагне максимально дистанціюватись від будь-яких політичних та ідеологічних платформ, бо в українському контексті вони не об`єднують, а розділяють людей. Саме тому ми також не беремо на себе відповідальності визначати цивілізаційний вибір України. У грудні минулого року (2007 р. – авт.) Українська Православна Церква провела Собор єпископів, на якому порушувалося питання політизації церковного життя і пов`язаних з цим негативних наслідків. Керуючись пастирськими мотивами, Собор засудив так зване «політичне православ`я», вказавши екстремістськи налаштованим силам усередині нашої Церкви на те, що їхня діяльність шкодить церковним інтересам, у тому числі зусиллям, спрямованим на подолання церковного розколу. Тепер ми чекаємо, що аналогічний крок буде зроблено представниками самопроголошеного Київського Патріархату, в ідеологічній платформі якого лежить «політичне православ`я».

Представники розкольницьких угрупувань УПЦ КП і УАПЦ звернулися до нашої Церкви із спеціальним зверненням, у якому було висловлене їхнє бачення церковної кризи в Україні і шляхів її подолання. Як показав аналіз цих документів, і в УАПЦ,  і в УПЦ КП питання про зцілення розколу пов`язується з отриманням Українською Православною Церквою нового канонічного статусу. Аналогічну позицію займає і українська держава в особі сьогоднішнього її керівництва.

Дійсно, з великою ймовірністю можна припустити, що вдосконалення канонічного статусу Української Православної Церкви сприяло б приєднанню до неї розкольницьких груп. Проте воно не розв`язало б проблеми єдності Церкви в Україні, оскільки дуже багато представників єпископату, духовенства й мирян у нашій Церкві не готові відмовитися від наявного сьогодні канонічного зв`язку з Руською Православною Церквою. Беручи участь у дискусіях навколо поняття автокефалії і майбутнього Православної Церкви в Україні, ми стикаємося з двома суперечливими позиціями. З одного боку, дехто стверджує, що автокефалія руйнівна для церковної єдності. Проте така думка, будучи логічно завершеною, означала б, що між Помісними Православними Церквами, які мають автокефальний статус, не існує церковної єдності, а це докорінно суперечить православному вченню про Церкву. З іншого боку, існує думка, що автокефалія – це єдиний і безальтернативний спосіб вирішення української церковної проблеми. Ця позиція не менш безглузда. Автокефалія не може бути інструментом досягнення консолідації Церкви – вона може бути лише результатом вже досягнутого загально церковного консенсусу. До того ж, як свідчить історичний досвід, поспішна автокефалія може послужити причиною подальших розділень усередині Церкви.

Через названі причини Українська Православна Церква сьогодні вважає за краще розглядати проблему зцілення існуючого церковного розділення у пастирському ключі, уникаючи питань, навколо яких на даний момент існує безліч спекуляцій. Це означає, що ми готові обговорювати проблеми, пов`язані з подоланням розколу, але не готові обговорювати зміну статусу Української Православної Церкви, оскільки вважаємо це передчасним і некорисним для сучасного церковного життя.

(«Українське Православ`я на рубежі епох», Доповідь митрополита Володимира на Архієрейському Соборі Руської православної Церкви; Москва, червень 2008 р.)