«А потім був Собор, де на виборах Денисенко посів лише третє місце – після Рідігера та Сабодана…»

9 січня 2019 року в Москві на 89-му році життя помер останній голова Верховної Ради Радянського Союзу Анатолій Лук’янов – людина, яка мимоволі вплинула на сьогоднішні церковно-політичні скандали в Україні. У 1990 році Лук’янов відмовився допомагати тодішньому митрополиту Київському та Галицькому Філарету посісти посаду Патріарха Московського та всієї Русі, завдяки чому тепер маємо нового Героя України, який стільки років віддав боротьбі з українською мовою та українською культурою.

У травні 1990 року помер Патріарх Московський Пимен, і впродовж наступного місяця Руську Православну Церкву очолював митрополит Київський та Галицький Філарет, який, будучи патріаршим місцеблюстителем, готувався посісти московську катедру. Те, що саме Філарет стане наступним Патріархом Московським, було вирішено керівництвом Комуністичної партії ще за два роки до смерті Пимена, коли агент КДБ «Антонов» (саме такий агентурний псевдонім був присвоєний Михайлу Денисенку) за зразкове виконання завдань Партії та Уряду був нагороджений Орденом Трудового Червоного Прапора, а очолюваному ним Українському екзархату РПЦ була передана в довічне користування частина Києво-Печерської Лаври. З огляду на близьку смерть Пимена, з ініціативи Ради в справах релігій (фактично – з ініціативи КДБ) у 1988 році був прийнятий «Статут про управління Російської Православної Церкви», згідно з яким обрання патріаршого місцеблюстителя здійснювалось Священним Синодом РПЦ з числа своїх постійних членів під головуванням митрополита, що обіймає Київську катедру. Це забезпечувало майже автоматичне обрання Філарета спочатку патріаршим місцеблюстителем, тобто керівником РПЦ з отриманням усієї повноти церковно-адміністративної влади, а потім – і патріархом.

У травні 1990 року Філарет переїхав до Москви, а його дружина Євгенія Петрівна Родіонова, яка наганяла страх на увесь екзархат, милувала та карала священників, пересувала з катедри на катедру єпископів і якій усі українські попи були зобов’язані цілувати руки, вже спакувала речі та сиділа на валізах на вулиці Пушкінській, також готуючись до переїзду.

Незадовго до Архієрейського Собору, на якому мали відбутись вибори нового Предстоятеля РПЦ, Філарет відправився до Анатолія Лук’янова, обраного в березні 1990 року головою Верховної Ради СРСР, з тим, щоби той переговорив з Михайлом Горбачовим на предмет забезпечення результатів виборів. Власне, усі архієреї РПЦ були свого часу завербовані Комітетом державної безпеки, точніше, саме КДБ добирав кандидатури єпископів і митрополитів з числа своєї агентури, тому й результат голосування мав вирішуватись у будинку на Луб’янській площі в Москві.

Пізніше очевидці тих подій розповідали, наскільки Філарет був обурений, коли Лук’янов йому відповів, що керівництво країни не стане втручатись у вибори Патріарха Московського. Почути таке після багатьох років відданої роботи на Партію, після сумлінного виконання всіх завдань Комітету державної безпеки, коли стільки сил і здоров’я було віддано на боротьбу з українськими буржуазними націоналістами, їхньою петлюрівською мовою (Філарет категорично забороняв священникам читати проповіді українською та вимагав від київської влади не допускати появи на вулицях синьо-жовтих прапорів) та їхньою автокефальною церквою, яку Філарет публічно називав «автофекальною»…

А потім, 7 червня 1990 року, був Собор, де на виборах Денисенко посів лише третє місце – після Рідігера та Сабодана…

Загальновідомо, що історія не має умовного способу. Але хтозна – якби Лук’янов 28 років тому не відмовив би Філарету в допомозі, можливо й досі на чолі Московського Патріархату перебував би лютий україноненависник, про якого В’ячеслав Чорновіл у січні 1992 року заявив з трибуни Верховної Ради наступне:

«Наша депутатська свідомість закликає проголосити очевидний факт – митрополит Філарет (Денисенко) стоїть на перешкоді духовному відродженню України, очищення суспільства від сталінських хвороб, повинен залишити посаду Предстоятеля Української Православної Церкви, дати їй змогу зберегти свою єдність, правильно самовиразитись у нових державних умовах, окормити змучений народ чистою вірою і духовною силою».

Володимир Бойко

Схожі публікації