Як уніатство переписує історію України

 «У 1596 році здійснилось приєднання частини Православної Церкви до Римо-Католицької у межах польсько-литовської державності. Спільнота, що повстала в результаті цього акту, одержала назву уніатської (пізніше – греко-католицької) церкви.»

(Encyklopedia Katolicka. Lublin 1989,t.2,s.1126.)

У різний час і в різні періоди історію України старалися переписати. Мета – інтерпретація тих чи інших фактів, чи їх замовчування в контексті впливу на суспільство. Щось схоже сьогодні можна спостерігати в діяльності УГКЦ. Ця релігійна конфесія, без усякого сумніву, активізувалася в усіх напрямках, доносячи до суспільства «альтернативну» історію України. Особливість їхнього викладу полягає в тому, що греко-католицизм підноситься, як позитивне і світле явище української історії.

На початку 90-х Греко-Католицька Церква відродилась, вийшла з підпілля, перетворилася в «церкву мученицю». Повстали нові корифеї, «національні герої» Шептицький, Сліпий, сьогодні уже Гузар. Своєрідні борці за українську самоідентичність, яким ставлять пам`ятники, підносять почесті. Та варто додати декілька штрихів щодо цієї тематики, аби розібратись у тому, чи може УГКЦ претендувати на свій відсоток у державотворенні.

Перш за все, потрібно проаналізувати причину виникнення цієї релігійної спільноти, мету і історичні обставини. Досить чітке визначення цього явища дає священик Олексій Добош: «Виникнувши в значній мірі з причин позацерковних, – як результат синтезу тодішньої місіонерської діяльності Риму, східної політики Речі Посполитої і користолюбних інтересів частини православної ієрархії, новоутворена конфесія стала претендувати на церковно-канонічну незалежність, на якесь своєрідне монопольне право української національної церкви. Від народу приховувалась духовно-еклезіологічна пустота унії, взамін якої пропонувалась казочка про спасіння українців Папою Римським від свавілля польських панів. Страшними протиріччями наповнені всі чотири століття існування Берестейської унії у всіх її аспектах – від конфесійно-політичного до індивідуально-пастирського».

Причини виникнення зовсім інші, ніж про це говорять уніати. З їхніх тверджень, що вони публікують у ЗМІ, – це бажання українців, вільне волевиявлення. Однак, це далеко від дійсності. Як може унія бути бажанням народу, коли у 1610 році від греко-католиків був один єпископ – Іпатій Потій, і той знаходився не в Україні, а у Вільно.

Справжнє обличчя унії мовою документів

Щодо «героїв» та «мучеників за віру», було би цікаво представити для прикладу митрополита Андрея Шептицького. На допомогу нам приходять його листи до різних політичних діячів у роки Другої світової війни. У 1944 році Галичина стала частиною Радянської України. І «мученик Шептицький» звертається до Сталіна з таким листом: «Йосифу Віссаріоновичу Сталіну, Вождю й Великому Маршалу непереможної Червоної Армії – привіт і поклін. В результаті переможного походу від Волги до Сяну і далі Ви наново приєднали західноукраїнські землі до Великої України. За здійснення цих заповітних бажань …весь український народ висловлює Вам щиросердечну подяку …Свій борг подяки ми сплачуємо, як можемо і вміємо, молитвою і проявом християнської любові до ближнього… Ця любов зобов`язує нас в першу чергу принести вам побажання всього доброго і віддати належну частку за словами Христа «кесарево кесарю»… Обіцяючи Вам наше щире співробітництво для розквіту держави тепер і на майбутнє. Поздоровляємо Вас і виражаємо щиросердечне побажання найбільшого добра, яким є вічність».

А тепер порівняйте з теперішніми їхніми заявами по відношенню до Сталіна і режиму. Йдемо далі. А як же з німцями? З Гітлером? Виявляється, можна сидіти на двох стільцях. 5 липня 1941 року, коли нацисти захопили територію України, митрополит Андрей звернувся у посланні: «Переможну німецьку армію, яка зайняла майже весь край, вітаємо з радістю і вдячністю за звільнення від ворога… Закликаю вас, отці і брати, до вдячності Богові…до послушності владі і посиленої праці… Кожний душпастир повинен в найближчу неділю відслужити подячне богослужіння і після пісні «тебе Бога Хвалимо» возгласити многолітня німецькій армії та українському народу».

У цей час німці вивозили дешеву робочу силу, орієнтовно  2, 2 млн чоловік. Із цим боролися усі: і радянська армія, і місцеве населення, і УПА. Лише греко-католики стояли осторонь. Більше того, збереглося звернення  Шептицького від 22 грудня 1942 року «До тих, що виїжджають на роботу в рейх»: «Як ваш душпастир я був би радий кожного із вас благословити на цю дорогу..,  перебування на чужині принесе вам в дечому користь і вигоду: навчитеся іноземної мови, пізнаєте людей і світ, наберетеся досвіду і знання, які можуть пригодитися вам в житті… Передусім тримайтеся своєї католицької віри і як вогню остерігайтеся всякої спокуси відступити від неї… Віра наша правильніша православної, тому що вселенська. Пам`ятайте, що ви зобов`язані виконувати всі роботи і справедливі накази старшин».  

Реалії

Як можна побачити з вищенаведених фактів, унія – завжди спроба пристосуватись і переписати історію під себе. Все рідше зустрічаються згадки про те, як українське населення силоміць переводилось в унію, як катували православних діячів, як закривали монастирі, ліквідовували братства. Та все частіше бачимо УГКЦ в новому образі – української церкви.

Апогеєм дволикості унії є їхня щорічна молитва на могилі Кобзаря в Каневі. Греко-католики розпиляються повагою до Тараса Шевченка, розповідаючи про те, який важливий внесок в історію України було зроблено цією постаттю. Та тенденції розгортаються таким чином, що, в скорому часі, люди почнуть забувати і те, що колись писав Шевченко про унію: «Ще як були ми козаками, а унії не чуть було, отам-то весело жилось». Чи можливо Кобзаря також просто перепишуть?

Марк Авраменко

Схожі публікації