Церковно-канонічна оцінка передумов і підсумків Харківського Архієрейського Собору

П’ятнадцять років, що пройшли після Харківського Архієрейського Собору Української Православної Церкви, – достатній термін для того, щоб оцінити його значення для України та Вселенського Православ’я. Очевидно, що наша Церква відсікла від свого тіла чужі особистості та ідеї, Харківський Собор припинив бродіння в УПЦ, створив передумови для її нормального розвитку в нових історичних умовах.

Церковні Собори – чи то Вселенський, Помісний або Архієрейський – є проявом, актуалізацією канонічної свідомості Церкви. Православна еклезіологія бачить у Вселенських Соборах вищу інстанцію земної Церкви, яка перебуває під прямим проводом Святого Духа. Той же провід супроводжує і Архієрейський Собор. За словами професора протоієрея Владислава Ципіна, «Архієрейський Собор має нічим не зменшувану повноту влади в Помісній Церкві». Канонічна свідомість Церкви найбільш яскраво проявляє себе саме в моменти смути, в періоди, пов’язані з відхиленнями від встановлених норм.

Канони – це прояв догматів у повсякденному житті…

А догмати православної віри, як відомо, «є Богоодкровенні істини, що містять у собі вчення про триєдиність Бога і Його відношення до світу і людини, збережені, визначаються і викладаються Православною Церквою як незаперечні, незмінні і обов’язкові для всіх віруючих правила віри». Таким чином, той, хто зневажливо ставиться до канонів Церкви, свідчить про своє відпадіння від Неї.

Відомий православний богослов архімандрит Іустин (Попович) писав: «Святі канони – це догмати віри, що застосовуються в діяльному житті християнина. Вони заохочують членів Церкви до втілення в повсякденному житті святих догматів – сонцесяйних небесних істин». Прагненням до їх втілення були викликані і діяння Харківського Собору. Згадаймо події 15-річної давнини, що стали доленосними для подальшої історії Українського Православ’я.

6 квітня 1992 року на розширеному засіданні Священного Синоду Української Православної Церкви були розглянуті постанови Архієрейського Собору Руської Православної Церкви, що відбувся 31 березня – 4 квітня 1992 року в Москві, що розпорядився єпископам УПЦ всебічно вивчити ситуацію в єпархіях та доповісти про неї рапортами на черговому засіданні Священного Синоду УПЦ, яке повинно було відбутися 11 травня того ж року.

Але вже 7 квітня, в день святкування Благовіщення Пресвятої Богородиці, за богослужінням у Володимирському кафедральному соборі Києва ініціатор розколу митрополит Філарет (Денисенко) оголосив про відмову скласти з себе обов’язки Предстоятеля, мотивуючи це тим, що заяву про свою відставку він нібито зробив під тиском архієреїв Руської Православної Церкви. 14 квітня 1992 року на прес-конференції в «Укрінформі» він заявив, що буквально пройшов Голгофу, і такий Собор був першим за 30 років його перебування в єпископському сані. При цьому зазначив, що у 1990 році йому була дана грамота Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II на довічне управління Українською Православною Церквою, хоча насправді в тексті документа про це не говорилося ні слова. «У такій складній ситуації я не можу йти на поводу у архієреїв Киріархальної Церкви і залишити українську паству», – сказав тоді Філарет (Денисенко). Ця заява, оприлюднена засобами масової інформації, поклала початок відкритого розриву розколоначальника з Матір’ю Церквою.

До моменту проведення Харківського Собору Михайло Денисенко вже не був Предстоятелем УПЦ

Зараз він намагається довести неправомочність Харківського Собору тим, що його учасники нібито порушили 34-е Апостольське правило, що говорить: «Єпископам всякого народу належить знати першого з них, і признавати його як главу, і нічого, що перевищує їхню владу, не творити без його міркування». Однак до того часу Філарет (Денисенко) вже був заборонений у священнослужінні та позбавлений усіх прав Предстоятеля. Перший раз – коли на Архієрейському Соборі РПЦ 31 березня – 4 квітня 1992 року перед хрестом і Євангелієм запевнив архіпастирів, що в ім’я церковного миру подасть прохання про звільнення його від обов’язків Предстоятеля. Як відомо, після прибуття до Києва він відмовився від своєї клятви.

Вдруге санкції послідували під час розширеного засідання Священного Синоду РПЦ 6-7 травня 1992 року, який заборонив «йому у період до Архієрейського Собору УПЦ діяти в якості Предстоятеля, а саме: скликати Синод, висвячувати архиєреїв, видавати укази і звернення, що стосуються УПЦ. Винятком є скликання Архієрейського Собору Української Православної Церкви для прийняття його відставки і обрання нового Предстоятеля». На цьому ж засіданні Синоду дії ініціатора розколу були кваліфіковані «як хула на соборний розум Церкви, що діє під проводом Святого Духа». Члени Синоду ще сподівалися на покаяння Філарета (Денисенка) і знову запросили його на засідання. Але він не відповідав, розгорнувши в Києві широку антицерковну діяльність.

21 травня 1992 року Священний Синод РПЦ скликання та організацію Архієрейського Собору в Україні доручив найстаршому за хіротонією ієрарха УПЦ митрополиту Харківському і Богодухівському Никодиму (Руснаку). Тоді ж було визначено, що владика буде керувати УПЦ до виборів нового Предстоятеля. Таким чином, до часу Харківського Собору розколовчитель вже не мав жодної ознаки предстоятельської влади, тому нинішні спекуляції Денисенка на тему 34-го Апостольського правила безпідставні. Як, втім, безпідставна і вся подальша діяльність митрополита щодо створення «паралельного православ’я», що проявляється в пошуку і об’єднанні ворогів Церкви.

Виконуючи визначення Священного Синоду РПЦ, митрополит Никодим 27 травня 1992 року зібрав і очолив Архієрейський Собор Української Православної Церкви, який увійшов в новітню історію як «Харківський» – за місцем проведення.

Головне, що зробили учасники Собору, – внесли зміни і доповнення в Статут УПЦ

Колишній предстоятель, на момент його прийняття Собором УПЦ 25-27 жовтня 1990 року, у багатьох пунктах підстроював документ під себе. По-перше, архієреї скасували у розділі 5-му пункті 2-го положення про те, що Предстоятель Української Православної Церкви обирається на все життя і тільки з числа українських архієреїв. У розділі 3-му пункті 6-м, в якому йдеться про процедуру обрання Митрополита Київського, видалили дані про допустиму кількость єпископів Української Православної Церкви. Цими визначеннями колишній митрополит забезпечував собі довічне управління Українською Церквою, а також патріарший титул – у разі дарування УПЦ канонічної автокефалії.

Навчені гірким досвідом філаретівського свавілля і диктату, єпископи внесли поправку до розділу 4-го, пункт 1-го, зробивши акцент на соборному принципі управління Українською Православною Церквою. Відтепер Священний Синод, очолюваний митрополитом Київським, складався з семи архієреїв, четверо з яких – на постійній основі. Згідно зі Статутом до внесення змін, Синод складався лише з п’яти членів, включаючи Київського Митрополита, і то лише з тих, кого у виборчому порядку викликав Головуючий.

Остання поправка – в розділі 1-му пункті 4-му – говорила про те, що Українська Православна Церква тепер здійснює свою місію в умовах нового державного ладу – в незалежній державі Україна. Слова Статуту «Української РСР», що визначали раніше територіальні межі Української Церкви, замінили словом «України».

Прийнявши вищевикладені зміни та доповнення до Статуту управління Української Православної Церкви, Архієрейський Собор керувався розділом 14-м, пунктом 2-м Статуту: «Право внесення виправлень до цього Статуту має Собор єпископів з наступним ухваленням Собором Української Православної Церкви».

Основним діянням Харківського Собору стало висловлення недовіри колишньому митрополиту, зміщення його з Київської кафедри, з поста Предстоятеля Української Православної Церкви і відрахування за штат – у зв’язку з невиконанням клятвенної обіцянки піти з кафедри, даної на Архієрейському Соборі РПЦ 31 березня – 4 квітня 1992 року. Рішення було прийнято в його відсутності, оскільки Філарет (Денисенко) відмовився прибути на Архієрейський Собор УПЦ, проігнорувавши всі запити, які йому надходили. За вчинення розкольницьких дій, в якості передсудових заходів, Собор заборонив йому священнослужіння надалі до остаточного рішення з цього питання Архієрейського Собору Киріархальної Церкви.

Після цього, на підставі розділу 5-го, пунктів 12-го і 13-го, відбулося обрання нового Предстоятеля з урахуванням рекомендації Священного Синоду «таємним голосуванням не менше ніж з трьох висунутих Архієрейським Собором Української Православної Церкви кандидатів». Архіпастирям забезпечувалося вільне волевиявлення. Абсолютною більшістю голосів новим Предстоятелем Української Православної Церкви єпископи обрали митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира.

Харківський Архієрейський Собор ретельно розглянув всі обставини справи про обвинувачення колишнього митрополита Київського Філарета і його поплічника — єпископа Почаївського Якова (Панчука) у тяжких церковних злочинах. В особливому «Судовому діянні» відображені документи, на підставі яких Собор прийняв стосовно розкольників кардинальне рішення. Це: 3-е правило I Вселенського Собору, 5-е правило VI Вселенського Собору, 25-е і 27-е і 28-е правила святих апостолів, 1, 7-8 Послання до Тита, 6-е правило II Вселенського Собору, 13-е правило Двократного Собору. За всі порушення розколоначальника позбавили сущого сану, знявши всі ступені священства і права, пов’язані з перебуванням у клірі. Собор постановив вважати всі рукоположення в сан диякона, пресвітера і єпископа, здійснені в забороненому стані – з 27 травня 1992 року, а також заборони, накладені ним на кліриків і мирян з 6 травня 1992 року, незаконними і недійсними. За співучасть у антиканонічних діях колишнього митрополита Київського також був позбавлений сану і всіх ступенів священства єпископ Почаївський Яків (Панчук). Про ці рішення були повідомлені Православні Патріархи і глави всіх Помісних Православних Церков.

Подібно Вселенським Соборам давнину, Харківський Собор актуалізував канонічне свідомість

Церква завжди діє канонічно, тому кожне явище оцінює з точки зору канонів. Філарет засуджений саме за його протизаконні дії, а не з якихось інших причин. Собор припинив бродіння в Церкві. Він не породив розкол – він виніс вже існуюче розділення за огорожу Церкви.

Блаженніший Митрополит Володимир став вільно і соборно обраним Предстоятелем. Саме після його зведення на древню кафедру Київських митрополитів ставлення до проблеми автокефалії УПЦ стало спокійним і розумним. Зникли мітинги та негаразди, тому що народ Божий почув слова свого Предстоятеля: «Автокефалія не повинна бути самоціллю. Це природний процес, який неможливо ні прискорити, ні сповільнити. Якщо ж втручатися в хід дозрівання церковної самосвідомості, то негативні наслідки не забаряться позначитися і будуть згубними як для пастирів, так і для пастви. Сутність Церкви можна висловити одним словом – єдність. Автокефалія, передбачає шлях самостійного буття, по своїй суті є зразком найтіснішого єднання Вселенського Православ’я. Це не роз’єднання, а повна єдність, якщо ж вона такою не є – то це розкол».

Житомирські збори православних єпископів, ченців і мирян 30 квітня 1992 року, Харківський Архієрейський Собор, а також наступний Помісний Собор УПЦ 26 червня 1992 року стали голосом вже вільної Церкви, яка відновила втрачену соборність шляхом сповідницького подвигу подолання розколу.

В складних політичних умовах, в період становлення нових взаємовідносин між Церквою і державою, Собор допоміг обрати правильний шлях. Гріх розколу, вчинений колишнім Київським митрополитом, нині  анафематствованим, погрожував захопити віруючих у прірву погибелі і позбавити всякої надії на порятунок. Розкол є найтяжчим гріхом, який, за словами святителя Іоанна Златоуста, не змивається навіть мученицькою кров’ю і прирівнюється до єресі. Керовані турботою про благополуччя своєї пастви, архієреї Української Православної Церкви зібралися 27 травня 1992 року в місті Харкові, щоб соборним розумом запобігти небезпеці. Собор визначив бути в єдності зі Вселенським Православ’ям. Обрання нового Предстоятеля стало воістину великим знаком милості Божої до нашої Церкви. Під його мудрою опікою вона впевнено пішла по шляху, визначеному їй Харківським Собором, зуміла зайняти гідне місце в суспільстві, не зраджуючи своєму надмирному покликанню – вести людей до спасіння.

Милістю Божою і стараннями Митрополита Володимира Церква живе повнокровним внутрішнім життям, вершина якої – Євхаристійне спілкування з усіма Помісними Православними Церквами. Нехай же Всещедрий Господь подасть мир і благоденство всій нашій Церкві, і, воістину Блаженнішому, Її Предстоятелю!

джерело

Похожие публикации