План легалізації українського розколу – перспективи та наслідки

Сьогодні чи не кожен громадянин нашої держави, незважаючи на те, чи має хоч найменше відношення до політики або, тим паче, до релігієзнавства, активно обговорює релігійну ситуацію в Україні. Практично кожен при цьому впевнений в тому, що точно знає, як найкраще вчинити з релігійною неоднорідністю на рідній землі, чи створити Єдину Помісну Церкву. Шкода, що в реальному житті не так все просто та логічно, як здається.  

Колись відомий польський політик Олександр Квасневський, якого запитали про реальність втілення децентралізації в Україні, сказав наступне: «Потрібно враховувати, що Польща є однорідною країною (за національним і релігійним складом. – ред.), Україна – дуже різна…». Україна не є монолітною державою. Це історичний аспект, оскільки різні її частини знаходилися під територіальним впливом різних імперій та держав і сьогодні це трансформувалося у ментальність того чи іншого регіону. Тому подолання розколу – це виважене рішення, яке слід приймати з урахуванням позицій усіх регіонів держави.

Саме Українська Православна Церква зараз є тим інститутом, який тримає баланс єдності у суспільстві. В усіх областях України (крім Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської) УПЦ має найбільшу кількість парафій та віруючих.  Але нова влада воліє не помічати цього вагомого аргументу, проводячи свою політику щодо створення чи об`єднання певних релігійних спільнот.

Уже ні для кого не є таємницею, що саме «Київський Патріархат» отримав від керівництва держави мандат «державної Церкви». Проте розкольницька структура зосереджена не в усіх регіонах нашої Батьківщини, – більшість їхніх парафій – це Волинь, Рівненщина, Галичина. Однак і там статистично вони програють чи УПЦ чи УГКЦ. Тобто немає жодної області в Україні, де «Київський Патріархат» мав би більшість. Звідси випливає очевидний факт, що ця структура не може претендувати на гілку першості в Україні.

Наступним вагомим чинником є канонічний статус «Київського Патріархату». Рішення Харківського Собору 1992 року, про який так часто згадує Денисенко, підтримали і визнали усі Автокефальні Церкви. Тобто цей Собор є правомочним та легітимним з точки зору церковного законодавства, а міжнародні інституції та Помісні Церкви підтримали це одноголосно.

І що ми маємо в результаті? З одного боку – розкольницька структура з її лідером Філаретом, підтримка владних інституцій та велике бажання легалізувати «Київський патріархат», створивши канонічну альтернативу. З іншого боку – канонічна Православна Церква, яка має більшість у суспільстві, та прагнення за допомогою церковно-дисциплінарних норм подолати існуюче розділення. Питання вирішиться, коли ми назвемо речі своїми іменами та дамо канонічну оцінку подіям червня 1992 року.

Однак сьогодні на такий сценарій представники розколу не погоджуються. Президент, в свою чергу, зустрічається з патріархами Помісних Церков і, безумовно, говорить про потребу Помісної Церкви для України. В принципі це нормальне явище, коли глава держави говорить про питання Церкви на міжнародному рівні. Але проблема в тому, що державні інститути не враховують точки зору канонічної УПЦ, яка має молитовний зв`язок з усіма Автокефальними Православними спільнотами. Це велика помилка, адже подолати існуюче розділення можливо виключно за допомоги канонів Церкви.

Тривалі баталії все не вщухають. Відбуваються захоплення храмів. Лунає погрозлива риторика з уст багатьох політиків, представників інтелігенції на адресу Української Православної Церкви. Віруючих та духовенство залякують. Та й такий сценарій не приносить довгоочікуваних результатів.

Філарет розгублений. Надії на масовий перехід парафій УПЦ в розкол не справдилися. Лише одиниці перейшли добровільно, проте, це не означає, що вони там втримаються. Перед Світлим Христовим Воскресінням один із деканів Волинської єпархії «Київського патріархату» пропонував священикам канонічної Церкви церковні нагороди взамін на перехід громад в розкол. Це можна розцінювати, як певну слабкість з їхнього боку, адже заготовлені методи не діють.

Що ж ми отримаємо в підсумку? Всеправославний Собор на Криті ймовірно засудить дії українських розкольників, адже подібні методи не сприяють єдності, тим більше – автокефалії. Якщо влада не втручатиметься у церковні справи, розсуджуючи ті чи інші ситуація за законом, градус напруги в  релігійній скруті в Україні однозначно спаде. Та навіть після цього, говорити про повне об’єднання православних конфесій держави буде надто рано.  Проблема розколу стала глибокою та болючою, такою, яку одним днем не вирішиш. Проте мине час, та подолання цього розділення стане перемогою об’єднаного українського суспільства.   

Марк Авраменко

Схожі публікації