Львівський Собор 1946 року: свідчення учасників та істориків

«Наші предки тільки тому приступили до унії, що думали і надіялись, що їм унія поможе. Та грубо прорахувались, а здійснилися передбачені рахунки польських ініціаторів і покровителів унії. Унія внесла кривавий і вічний роздор між наш народ, унія стала засобом найбільшого стилю на знищення нашого народу».

(«Доповідь про мотиви возз`єднання Греко-Католицької Церкви з Руською Православною Церквою», митрофорний протоієрей, доктор Гавриїл Костельник).

Виповнюється 70 років із дня проведення Львівського Собору та ліквідації Брестської унії. Свідома частина духовенства на чолі з Гавриїлом Костельником прийняла доленосне рішення повернутися у лоно Православної Церкви. Сьогодні греко-католики називають це зібрання духовенства «псевдособором», адже юридично унія припинила своє існування.

В цьому контексті варто згадати події 1946 року. З виступу протоієрея Гавриїла Костельника «Ми можемо (й повинні) ще ширше поставити проблему унії, можемо слідити за нею по історії від самих її початків, від унії царгородського царя Михаїла Палеолога на соборі в Ліоні 1274 р. І до чого ж дійшли спроби унії східних Церков з римською Церквою за той довгий час? Унія й нині там, де була в своїх початках. Вона вічно рвалась і рветься, …залишилися з неї тільки ті частини, які вповні зденаціоналізувалися, як наші холмщаки, що 1905 р. стали римо-католиками і поляками, або як галицькі вірмени.

Чому воно так? Загально треба відповісти, що або насіння лихе, або терен непридатний.
Римські апологети і апологети унії від віків репетують: «Терен непригожий! Graeza fides! Переслідуваная унії!..»
. І тенденційно повикривляли всі поняття, історичні і догматичні, які є в зв’язку з унією. Об’єктивно мусимо ствердити, що куди тяжчі і прикріші були ті переслідування, якими православних змушувано до унії з Римом

Для великої і сильної релігійної ідеї ніякі переслідування не страшні. В огні переслідувань релігія іще більше скріпляється та утверджується, освячується. Православіє видержало й перенесло довговікове магометанське ярмо, видержало й усякі переслідування від наїзників латинян. А унія? Вона ніде не мала життєвої сили. Чому? Тому, що унія не має кореня. Вона тільки штучний твір, лихе насіння.
Чи унія є реставрацією тієї єдності між західною і східною Церквами, яка була в першім тисячолітті? Зовсім ні! Унія — це щось зовсім нове, чого в І тисячолітті ще не було і не могло бути. Православна Церква лишилась така сама, яка була в І тисячолітті, але Рим змінився!

Навіть латинські автори замічають той факт, що унія зв’язана з неславою східних народів, а православіє зі славою. Доки ж будемо нести на собі ту неславу унії? Від православних рідних братів ми відступили, щоб жити в церковній єдності з нашими відвічними ворогами…

Але ж латиняни ніколи нас не признавали за справжніх католиків, бо ми й не були римо-католиками. Ми були в їх Церкві тільки наче той зайда-чужинець у селі. Польські священики, бувало, і капелюхів не знімали з голови перед нашими церквами-храмами, наші уніатські церкви «синагогами» прозивали…

Відколи ми відродилися національно в Австрії, вже ніхто з нас не похваляв тієї «польської» унії. Пам’ятаючи ту велику неславу унії в нашій історії, ми вже й не хотіли називатись «уніатами», цю назву ми відчували як образу, а називали себе «греко-католиками»…

Ми в Україні і українці, а цього нам і в Церкві ніхто не відбере. Вкінці, неможливо мені не пригадати, бо це вважаю за самозрозуміле, що наш Собор повинен висловити свою радість і подяку Правительству нашого великого Радянського Союзу за наше визволення і зібрання всіх українських земель.
Тому щасливому зворотові в Божому Провидінню ми й завдячуємо те, що можемо вже раз стати на великий шлях возз’єднання з Церквою всього нашого народу
».

Із виступу на соборі делегата Самбірсько-Дрогобицької єпархії, декана Добромильського деканату, настоятеля парафії в с. Військо Дрогобицької області о. Мариновича Йосифа Андрійовича: «Поширювання унії викликало безконечні судові процеси і заколоти в масах. Між уніатами і православними йшла вперта боротьба в полемічних творах, а також на сеймовій арені. Ось, наприклад, скарга на гніт православної Церкви в Польщі посла Волині Лаврентія Древінського. В 1630 р. на засіданні сойму в Варшаві говорить він так: «Почнім від воєвідства краківського. По всіх великих містах церкви зачинені, церковне добро знищене, а по монастирях стоїть худоба. Перейдім до Вел. Князівства Литовського. І тут те саме. В Могилеві і Орші церкви замкнені, православні священики прогнані. Те саме в Пінську. Монастир перемінений на коршму. Діти вмирають без хрещення. Померших виноситься, як сміття, без церковного похорону. Люди живуть невінчані, вмирають без сповіді. Хто є грецького обряду, а не є уніатом, той не може мешкати в місті, ані торгувати, не може бути прийнятий до цеху. Умре православний, похорон з його тілом не може пройти через вулиці міста. Відвідувати православних хворих — заборонено. А в Вільні? Що там діється? Хочуть православні винести тіло мерця крізь браму, для всіх доступну, тоді брама зачиняється, а православні мусять виносити тіло крізь брами, куди вивозять сміття і нечистоту. Монахів, які не хочуть приступити до унії, граблять, побивають і замикають до тюрми. Коротко: православний нарід терпить нечуваний гніт, як у Вел. Князівстві Литовськім, так у Польщі».

Особливо енергійно боронили свою віру низи православного населення. Виразником настрою мас було козацтво, що завжди піддержувало інтереси православної Церкви. Там, де впливи козацтва були сильні, унія не мала успіхів. Завдяки козацтву, мали уніати в Києві тільки один монастир, а Печерської Лаври не могли захопити. Завдяки заходам Петра Сагайдачного, відновлено православну ієрархію. Великий православний митрополит Петро Могила мав через оснування Київської Академії великі заслуги для скріплення православної Церкви. В тій Академії училися всі православні слов’яни, звідси цар Олексій кличе учителя Симеона Полоцького для свого сина Феодора.
Козацькі повстання Підкови, Косинського, Лободи, Наливайка, Кишки, Жмайла, Трясила, Павлюка, Остряниці відбуваються під кличем оборони православної віри. Те саме було за Богдана Хмельницького. Зборівська умова в 1649 р. вимагає, щоб на землях, підвладних козацькому гетьманові, унії зовсім не було. Умова в Гадячі 1658 р. теж не визнає церковної унії. Пізніші козацькі делегації до польського уряду гостро виступають проти унії, наприклад, депутація гетьмана Петра Дорошенка. Навіть у ХVIII ст. козацтво нищило все, що нагадувало унію; те саме робили й гайдамаки.
Більшість польської ієрархії бажала через унію відразу златинщити народ. А коли бачили, що це іде повільно, нищили унію так само, як і православіє. Серед частини уніатів почалася скоро дезерція в римо-католицький табір, одночасно латинщення обряду і польщення Церкви. Унія стала помостом для легшого польщення українського народу.

Ряди православних з кожним роком ставали слабші. Найдовше боронились проти унії західні області українських земель — перемишльська і львівська єпархії. Львів був найсильнішим духовним осередком православія в давній Польщі

Мовчав Рим, бо насильства робила панівна більшість католиків супроти меншості православних. Така засада політики Ватикана супроти слабших. Мовчанкою своєю вирішив вже тоді сам Рим долю унії. В очах кількох мільйонів православного народу був Ватикан винен у знищенні православних церков. Між західною і східною Церквою повстала нова пропасть. Одночасно це була тяжка кривда і зневага українського народу зі сторони Польщі і Ватикана. Це треба нап’ятнувати по всі часи перед цілим культурним світом, а український нарід не може про це ніколи забути».

У результаті було прийнято рішення Собору: «Відмінити постанову уніатського Брестського собору 1596 року, ліквідувати унію, анулювати залежність від Риму і вернутися до Православної віри». Це рішення підписало 997 уніатських священиків, 273 – відмовились.

Через 2 роки, у вересні 1948 року, отця Гавриїла Костельника було вбито у місті Львові, коли він повертався з богослужіння.

Результати

Так що ж означає рішення цього собору? Чи має він юридичну силу? «Значення цього Собору на основі його «Постанови» можна сформулювати так: Львівський Собор 1946 р. ліквідував те, що створив Берестейський собор 1596. Тому для адекватної оцінки його діянь недостатньо лише видушувати «сльозоточиві» спогади про «православно-комуністичне насильство», – необхідно порівняти історичні реалії обох соборів, тобто: які сили, яким чином і що саме створювали на  Берестейському соборі і, відповідно, хто, що і як руйнував на Львівському… Канонічна правомірність групи Гавриїла Костельника нітрохи не менша аналогічних параметрів ініціаторів створення унії – єпископів Кирила (Терлецького) та Іпатія (Потія). Методи ліквідації унії, мабуть, були, все таки, м`якішими за способи її введення», – коментує протоієрей Олексій Добош.

Та й самі «світочі» ГКЦ досить скептично коментували унію, зокрема сам митрополит Шептицький висловлював твердження: «Взагалі досвід унійної діяльності католицької церкви плачевний. Все, що ми робимо, сприймається нашими православними братами в той спосіб, що вони не тільки не наближуються до нас, але навіть не бажають пізнавати нас ближче».

Висновки

Собор 1946 року, без сумніву, легітимний. Однак  інтерпретація уніатів представляє його як гоніння з боку радянської влади. Не дарма Андрій Миколайович Савицький (був особистим секретарем у Гавриїла Костельника), коли його запитали про реакцію з боку кардинала Гузара і інших представників УГКЦ, сказав наступне : «Гузару та іншим емігрантам легко заявляти і говорити подібне (псевдособор, гоніння – авт.), оскільки вони, вибачте на слові, “протирали свої штани на чужих хлібах”. Якби він залишився в Україні, то, я впевнений, першим би подавав голос за возз’єднання». 

З початку відродження УГКЦ (кін. 80-х років XX ст.) події 1946 року набули абсолютно іншого значення. «Унія на українських землях вижила і відродилась. Хай буде тисячоразово виправдана каноністами та істориками діяльність Львівського Собору, але поставлена грубою політикою влади на одну платформу з насиллям атеїстичної держави, вона виявилась в процесі своєї реалізації дивовижно перекрученою: Православ`я стало ототожнюватися з беззаконнями влади і русифікацією, тоді, як унія, здобувши імідж національної релігії, гнаної саме за своє українство, йшла до свого відродження», – підсумовує отець Олексій.

На завершення варто навести слова монахині-студитки  Гавриїли (Далецької), яка у 2002 році приєдналася до Православ`я: «Засоби масової інформації нині формують “суспільну думку” стосовно національної Церкви. Це хитра річ. Навіть у греко-католицькому монастирі нас навчали про “промивання мізків”. Сьогодні ми бачимо створення у суспільстві певного настрою. Часто нам хочуть навіяти що, “ота Церква, це не наша Церква, а нам потрібна наша — українська, а українською повинна бути ота і та Церква”. Найбільша помилка полягає у тому, що люди не усвідомлюють, що Церква є одна — Христова, яка існує дві тисячі років. І твердо переконані, що до цієї Церкви прийшли. Водночас ми розуміємо, що дуже багатьом людям важко усвідомити, яка ж Церква є істинною. У цьому наша біда».

Марк Авраменко

Схожі публікації