«Залізний старець»: Митрополит Володимир про розкол

Чи задоволені Ви тією позицією, яку займає Ваша Церква в Україні?

Як це завжди бувало, мирний час недовго буває в Церкві. Якщо є свобода віросповідання, то з’являються єресі та розколи. А коли не було розколів, то були гоніння на Церкву. Що стосується нашого становища в країні, то Церква має всі можливості для нормального розвитку і несення своєї місії. Але наша біда – це розкол, який стався на початку 90-х і який досі всім віруючим України заподіює чимало болю. Від Української Православної Церкви відокремилися групи, які сьогодні себе називають УПЦ КП, УАПЦ, а також кілька невеликих об’єднань, які також називають себе українськими церквами. Та я вірю, що розкол в українському православ’ї тимчасовий. За деякий час, відомий Богу, буде у православ’я мати єдину церкву в Україні.

А поки важкі дні, і мені відверто шкода, що нас не все розуміють, особливо в західних регіонах України. Виникають зіткнення між людьми єдинокровними, єдиновірними. Причини цього виключно політичні та особистісно-амбітні.

Ви торкнулися питання зіткнень між представниками різних Церков. Останній такий випадок стався менше місяця тому (2005 – авт.) в Рівненській області, – там навіть кілька людей потрапили до лікарні. Чому церковні лідери не можуть зупинити кровопролиття?

Звичайно, можуть, але поки що, на жаль, цього не роблять, а може, і не хочуть. Справа в тому, що губернатором Рівненської області є Василь Червоній, який є членом Патріаршої ради УПЦ КП. Саме він сприяє конфлікту і тому, що віруючі УПЦ в його області позбулися свого часу свого власного кафедрального собору. (Воскресенський собор – авт.) Ми намагалися в цьому конфлікті заручитися підтримкою Президента і зверталися до нього, але підтримки не отримали, незважаючи на його запевнення розставити всі крапки над «і».

Останнім часом УПЦ КП і УАПЦ робили певні кроки до об’єднання. Яке Ваше ставлення до цього і до самої можливості об’єднання православ’я в Україні?

З точки зору світового Православ’я, так звана УПЦ КП не є помісною і канонічною, та й Церквою взагалі. На її чолі стоїть розкольник, колишній митрополит Київський, а сьогодні навіть і не член Православної Церкви. І те, що об’єднавчі собор УПЦ КП і УАПЦ не відбувся – це приклад того, що всі ці дії не мають під собою підстав. А об’єднання церков може відбутися лише через покаяння розкольників, повернення в лоно Матері Церкви, і в подальшому спільне обговорення належного єдиній Української Церкві канонічного статусу.

Ці релігійні організації мають монастирі, проте вони порожні. А якщо нікому жертвувати собою заради того, що проповідують ці організації, то це свідчення їх власної невпевненості в своїй церковності і екклезіологічної повноцінності.

Для порівняння: в наших монастирях близько п’яти тисяч ченців, 172 монастиря. Наша церков має 11 тис. парафій, а в УПЦ КП – 4 тис., УАПЦ більш ніж 500 …

Про який об’єднання може йти мова? Не можна отримати однорідної маси з масла та води.

Як Ви оцінюєте позицію Президента в цій ситуації? Наскільки я знаю, він нечасто буває в храмах УПЦ? Ви схвалюєте таку позицію?

Як Президента, може, і підтримую, але як віруючу людину ні. Така позиція сприяє продовженню і збільшенню розколу, тому що, відвідуючи храми різних конфесій, він підтримує і Православну Церкву і ті новостворені релігійні організації в Україні, які себе православними називають, будучи православними в кабінетному сенсі, вони є тільки в Україні. Для світового Православ’я їх не існує.

Чи можете ви простежити, як коливається бюджет Вашої Церкви в залежності від економічних показників України та того, який Президент її очолює?

Ніяк це не пов’язано. Бюджет залежить від положення церкви в суспільстві, кількості віруючих. А кількість прихожан УПЦ стає дедалі більше.

Причому часто нас звинувачують в тому, що всі гроші, які приходять в нашу церкву, ми пересилаємо в Москву. Це пропагандистська брехня. За весь час існування УПЦ ми ні копійки не перерахували до Росії, в РПЦ. У нас немає ніяких фінансових справ з РПЦ.

Останнім часом до Києва зі Львова перенесена резиденція Любомира Гузара, Глави УГКЦ, і в цьому питанні Ваша Церква займала досить жорстку позицію, протистояла цьому.

Цей переїзд експансія з боку УГКЦ. У них є віруючі тільки в Західній Україні, а тепер вони націлилися на православних в Центральній і Східній Україні. До того ж вони дозволяють собі в Західній Україні відбирати храми, я знаю три таких випадки у Львівській області.

– Однак і греко – католицьких священиків і, наприклад, священики УПЦ КП проповідують ті ж, що і Ви, християнські цінності.

З греко-католиками ми дійсно визнаємо один одного. Але вони чужа для України церква, діяльності якої сприяє Ватикан. А що стосується УПЦ КП (я вже говорив про це) на чолі її стоїть розкольник.

 

(Вісник прес – служби УПЦ №51 / 2005 (грудень) с.64 – 67)

Схожі публікації